Пісня перша

Якщо ви починаєте з самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву.

(Джордж Бернард Шоу)

Спорить з богами жона, обділена розумом Йоппи цариця,

У свідки небо і землю собі закликає:

«Поміж жінок не знайдеться кращої за Кассіопу.

Хто перевершить красою дружину Цефея? Стан мій стрункий,

І жагою палає утроба, по тілу вино, а не кров розганяє.

Не те, що цариці морської холоднії води…

Вродливіша  я за супутницю Посейдона і дочок її – нереїд незугарних,

Схованих в морі глибокім од кривдних чужих пересудів».

Так говорила пихата цариця, і море великеє проти Іоппи повстало.

Їй Амфітріта, богиня морів, відвічала: «Ніхто з земнородних рівнятись зо мною не може.

Сліпучій зорі красота моя вторить: коли Фаетон, над водою повставши,

Коло пресвітле на ній живопише.

І кожному видко: прекрасна богиня – та, що у світло оте одягнувшись,

Із вод виступає. Краса її вічна, як сонце та зорі, не те, що

Минуща краса Кассіопи. Згодом зів'яне, зітліє вона і розвіється прахом».

Промови ті мали  схилити володарку до покаяння, якби до тих слів

Дослухатися стала цариця. Коли  хоч би трохи тямущою була,

Спалила б багату пожертву на славу богині, і дім її був би врятований від порахунку.

Не смертним з богами рівнятись – закон то одвічний. Та вражена в самеє серце цариця

Знов вихвалятися стала: «Усохне стокротка та випустить з лона  насіння,

Яке проросте у нащадках прекрасних. Краса моя згине, та квіт Андромеди,

Доньки моєї, розквітне тоді велепишно: їй поклонятися стануть народи!»

У серці своїм затаївши образу, їй Амфітріта у гніві своїм відвічала:

«На несмиренних жорстока чекатиме кара. І в лоні морів, де родиться рибина

І трави морські, десь візьметься такеє, що гірше за будь-який витвір Ереба –

Змій з гнучким тілом, що сочиться трунком пекучим й лускою на сонці яснім виграває,

Стане буянити на безкінечнім  просторі. Розбурхає хвилі й пошле їх на Йоппу,

Судна великі й малі  потопляючи всюди,  тіла розриваючи смілих,

Що, вийшовши в море, там смерть свою стрінуть. На дно потонувши,

Волатимуть до Кассіопи: «В ім'я всемогутнього Зевса

Й  Афіни Палади, кус власної плоті згодуй  злому змію, царице,

Бо проклята буде назавсіди Йоппа». Сказала й відплинула геть Амфітріта.

Крик розпачу вітер розніс над тим краєм – так матері, жони і діти тужили

За тими мужами, що згинули в морі, яких страшний змій проковтнув без останку.

У храмах молилися про порятунок й, покрови під ноги собі постеливши,

Їх рясно всівали і сріблом, і златом. Благали нещасні про слушну пораду,

Та боги зніміли, караючи вбогих мовчанням. Тоді, звівши погляд до трону земного,

На ньому узріли від бід визволення. До славних державців – царя і цариці –

Стали крізь сльози вони промовляти: «Легенькі суденця лежать нерухомі,

Керманичі їхні навіки спочили у морі. Тож вдови, розправивши міцнії сіті,

Синам їх з гіркими сльозами вручають. Мабуть, розлютились могутнії боги

Через бездумні слова Кассіопи й наслали на  край безтурботний смертельне прокляття.

Пасма волосся збираючи наші докупи, клятий брат Гіпноса пишнії жнива затіяв.

Ми ж, безневинні, земную благаєм царицю у суперечці з морською прийняти поразку.

Плоті своєї, хоча б невеликий шматочок, у хвилі шпурнуть ненаситному змію.

Його проковтнувши, розчиниться в темних глибинах і шлях віднайде супостат

У Аїдове царство. В ту ж мить піднесеться Іоппа і тілом, і духом,

І, звиклі до праці, з полегшенням люди потягнуться до хлібосольного моря ... »

В нещирім сум'ятті володарка їм відказала: «Та жертва – нікчемна,

Якою спокутувать можу провину! Та  й скільки відрізати плоті

З кісток, аби нею наповнити змія утробу? Дам менше – і він не залишить Іоппу.

Дам більше – напевне загину. Закриються очі, і над усією землею

Краси променистої згасне світило. Дізнається кожен: віднині немає тієї,

Чия досконалість затьмарила кращих вродливиць у світі

І жертвою ревнощів ницих  упала. «Що втратили ми!» – заволають підданці,

І, щиро зажурені, скажуть: «Така уродливість, напевно, життя вартувала!

Та ми, поскупившись, підступному змію віддали її на з'їдання!»

Міркуючи так, а також пропонуючи кращу пожертву,

Я відокремлю від себе другую коштовність: царівну Іоппи,

Що в лоні моєму зростала».

Здивований вельми, дивився народ на царицю. Язик відібрало йому

Од тієї крамоли, що буде чудовиську віддана  діва –

Царівна, прекрасна дочка Кассіопи, престолотримаюча Андромеда.

Прялку закинувши, тою землею вона управляла, як цар і як лицар безстрашний,

Посівами відала і врожаями, приплодом скотини, уловом і всяким здобутком,

Рабів справедливо домам роздавала.

І кожен, хто думки її дослухався, уражений був глибиною тих суджень.

Мандрівця нежданого радісно діва  стрічала й люб'язно просила до столу.

Богів шанувала незримовеличних, багату приносячи їм гекатомбу [1].

Ім'я Андромеди в тім краї всі славили гучно!

Коли ж їм пожертвою названо  було царівну,

Усіх їх неначе здолала незрячість, і відданість канула в Лету.

Забувши колишні щедроти і благодіяння, єдиного

Прагнули люди – спасіння, аж попри гризоти сумління готові

В долоні морськії вручити ту юнку.

***

Берег Йоппи всіяний дрібною галькою. Навіть мені, тій, що народилася тут і виходила босоніж усе узбережжя, набагато приємніше занурювати стопи в пісок, аніж торкатися цих незграбних морських викиднів, залишених на землі зеленими хвилями.