Ареал прибульця звичайного

  Якщо подумати, то так само, як свою стару кімнату, Андрій Чуєнко любив і район, в якому виріс. Органічне об'єднання декількох мікрорайонів, якщо говорити точно. Вони займали лише частину площі району міста як адміністративної одиниці, але становили досить велику територію для окремої людини. І оскільки Андрій нібито теж був людиною, його ареал, як він сам називав цей ромб, справляв враження.

  Знадобилося б, напевно, не менше п'яти років, щоби пригадати всі пригоди, що трапилися тут. Скільки історій зберігав кожен двір! Скількома спогадами була просякнута кожна вулиця! Власне, в цьому й полягала їхня цінність для Андрія. Очевидно, що кожна подія тут залишила слід в його житті. Але ще важливішим було те, що Чуєнко зрозумів з роками. Цей район був для нього свого роду зимовою казкою.

  На перший погляд могло здатися, що тут ніколи нічого не відбувалося. Насправді ж місцина з дня на день дивувала цікавими й потішними випадками, просто їх потрібно було знайти. Ніби пасхалки у відеогрі - їх часто не видно, але при цьому вони всюди. І рідко минав день, щоби Андрій не знайшов, що ж сталося. Більше того, ареал поширення Чуєнка звичайного постійно оновлювався, але робив це настільки повільно, ніби застиг у часі. Десь збанкрутував черговий супермаркет - і будівлю викупила інша мережа; зовсім поряд відкрився новий маф, а он там знесли старий кіоск. Дрібниці завжди складаються у щось велике. І виявляється, що за десять-п'ятнадцять років на районі звели станцію метро, три житлові комплекси й торговий центр. Вони не залишилися непоміченими, але й по-справжньому відчути ці зміни вдалося лише пригадавши, що всього цього тут не було. 

  Будь-яке оновлення займає тут немало часу, а є місця, куди нове не приходить зовсім. Ці місця - ніби хронокапсули, загублені глибоко у дворах. Котяче містечко для безхатніх пухнастиків стояло, стоїть і стоятиме ще багато років, даруючи їм тепло й дах над головою. Заросле поле, на якому вже ніхто не грає у футбол, вкриватиметься високою травою і далі, бо ніхто не візьметься її косити.

  Так з'являються і зникають в реальності й уяві Чуєнка різноманітні форми середовища, в якому він живе. І не має значення, який сьогодні день чи рік, рівно так само й те, що оповідь починалася у минулому часі. Це все вже неважливо, бо світ застиг, але все ще рухається. Парадокс застиглого руху віднайшов собі втілення у районі десь на краю міста, де довгобуди співіснують із зібраними за день кіосками. Вже не існує того, що було, зате народилося те, чого не чекали. А район і далі живе. Живе й старіє разом із Чуєнком, ніби зовсім не прокидається. І, підкорюючись законам середовища, навічно засинає Андрій, щоби більше не розплющувати очей. Щоби поринути у зимову казку.

  Приблизно так воно все було, і за цю сонну гармонію наш герой любив свій район навіть більше, ніж за всі ті спогади, що так допомогли йому заповнити себе. Андрій, без сумніву, був дуже дивною людиною, хай навіть і прибульцем, та засуджувати його насправді нема за що. Нерозуміння незвичного не має давати життя несприйняттю. Бо, зрештою, саме дивні думки народжують нові ідеї та рухають у такий спосіб прогрес. 

  Ось і кінець короткій оповіді про людину-прибульця. Дивак на ім'я Андрій із порожнечою всередині навчився розуміти й любити аналізуючи, копіюючи і відтворюючи. Він любив не тільки людей, а й саме середовище та будь-які речі в ньому, бо всі вони допомагали йому заповнити внутрішній простір. Чи знайшов Чуєнко відповідь на питання: "Хто я?". І скільки слів знадобилося йому для цього? Трапляються в житті питання, відповіді на які відшукати неможливо. Так і нам вже не спитати в Андрія, скільки слів у його "я". Дозволимо ж йому і далі вічно спати у районі, де зупинився час. У кімнаті, де зберігаються сотні тисяч спогадів. Із друзями, які вчать таких важливих речей.