Кімната Андрія Чуєнка

  Не лише люди причетні до формування особистості собі подібних. Часто цю функцію виконують предмети. Адже предмети зберігають спогади: ідеї, переконання, досвід. Кожен спогад - це відповідь на питання, як вчинити у випадку, схожий на який ми вже пережили. Це нагадує прецедентну систему права, але на рівні підсвідомості. Людська пам'ять зберігає цю неосяжну енциклопедію відповідей і рішень, але пам'ять - скринька з добірним замком. Щоби зняти його і згадати те, що ми давно вже знаємо, необхідний ключ. І цим ключем є асоціація.

  Приблизно так думав і Андрій Чуєнко. Спогад - це знання або враження, деталь, без якої жодна людина не є собою. Пам'ять - це скринька. Забування - це замок, а асоціація - ключ. І все це знаходиться у скарбниці. Своєю скарбницею наш герой вважав власну дитячу кімнату. Насправді вона була і старою, і новою водночас, адже Андрій дитиною вже не був, але продовжував жити у ній. Тому нова для дорослого і стара для дитини, вона була цілісним простором, де зберігалися спогади. Будь-яка кімната здатна на це, але жодна не вмістить так багато, як дитяча. Це очевидно і не вимагає пояснень. Ось і Андрій, розуміючи, що жодна нова кімната не збереже стільки частин його самого, не поспішав змінювати місце проживання й намагався з роками додавати до оселі лише мінімальних змін. Так він цінував свою скарбницю й ті знімки, що, будучи прибульцем зі старого мульфільму, зберіг у ній для подальшого відтворення.

  Кожен куточок, кожна шафа й поличка тут була пов'язана із чимось, якщо не дуже важливим, то принаймні вартим уваги. Навіть цвях, на якому висіла рамка із сімейними фотографіями, мав своє місце в Андрієвій пам'яті. Бо його колись давно навмисно для цього вбили у стіну - щоби повісити усміхнені обличчя всієї родини. Та що вже там говорити, якщо стіни колись навчили Андрія, що малювати на шпалерах погано, а стеля показала, що високо стрибати на ліжку - не найкраща ідея. 

  Можливо, Чуєнко надавав всьому цьому завеликого значення. Але не варто поспішати погоджуватися із цим припущенням. Адже для людей порожніх, яким був і Андрій, деталі надзвичайно важливі. У деталях закодовані справжні враження і почуття, з яких народжуються переконання, а ті у свою чергу роблять з прибульця людину. Чи можливо, що порожні люди-прибульці просто наповнюють себе чимось, що народжує їхнє власне я? Цілком імовірно, що так воно і є.

  І це бажання наповнити себе й зберегти скарби власної самосвідомості якнайдовше спричинило таке нездорове тепле ставлення Андрія до власної кімнати. Це була одержимість збереженням того, що нагадує про те, хто ти є. Простіше кажучи, радість від володіння речима. Речима володіти завжди приємно, це є потребою людини як живої істоти. Істоти, яка настільки сильно прагне цього, що придумала охорону приватної власності законом. Але тут було дещо інше. Наш герой володів не просто гаджетами, канцелярією та одягом, він володів і розпоряджався спогадами. А це для Чуєнка було, вочевидь, ціннішим за матеріальне.

  Тому після довгої розлуки з домівкою він з такою радістю повертався до неї. З таким запалом прибирав і чепурив свою кімнату. Десь в іншому місці 15 хвилин прибирання здалися б каторгою, але не тут. У цій кімнаті можна було витратити 2 години і не пошкодувати. Озброєний пилосмоком, вологою ганчіркою і навушниками, Андрій викликав пил і його посіпак на смертний бій. Винищуючи цих ворогів чистоти, він бачив себе захисником порядку у власній фортеці. Тій самій фортеці, де була скарбниця зі скринькою спогадів.