Розділ 16. Улюбленець Волдеморта

Лютий 1984 року

Маєток Реддлів

Лютий видався холодним.

Орден Фенікса втрачав одну схованку за іншою, Міністерство магії перебувало під постійним тиском, а серед смертежерів ширилися чутки, що Темний Лорд готує новий етап війни.

І в центрі цих чуток усе частіше звучало одне ім’я.

Андріан Диявол.

Ще кілька місяців тому він був полоненим.

Тепер став людиною, якій Волдеморт почав довіряти більше, ніж багатьом своїм давнім послідовникам.

Щосуботи Волдеморт проводив наради внутрішнього кола.

Раніше Андріан стояв у самому кінці залу.

Тепер Темний Лорд сам наказав:

— Стань поруч зі мною.

У залі настала тиша.

Люціус Малфой на мить стиснув щелепи.

Родольфус Лестрейндж опустив очі.

Долохов насупився.

Белатриса лише ледь усміхнулася.

Вона вже давно зрозуміла, що це колись станеться.

Волдеморт розгорнув карту Англії.

— Усі пропонують атакувати силою.

Він подивився на Андріана.

— А що запропонуєш ти?

Смертежери здивовано переглянулися.

Темний Лорд майже ніколи не питав чужої думки.

Андріан уважно подивився на карту.

— Якщо знищити всі цілі одразу, Орден стане обережнішим.

— Краще змусити їх самих змінити свої плани.

— Нехай вони відчують себе в безпеці.

— А потім ударити там, де вони цього не чекатимуть.

Запала тиша.

Волдеморт повільно посміхнувся.

— Саме так.

Після наради Люціус наздогнав Белатрису.

— Він занадто швидко піднявся.

— Бо заслужив.

— Ми служимо Темному Лорду роками.

Белатриса спокійно відповіла:

— А він за кілька місяців зробив більше, ніж деякі за десять років.

Люціус нічого не відповів.

Йому не подобалося, що новачок отримує таку довіру.

Увечері Волдеморт викликав Андріана без інших смертежерів.

Такого не траплялося майже ніколи.

У великій бібліотеці вони залишилися самі.

— Чи знаєш ти, чому більшість моїх слуг розчаровують мене?

— Ні, мій лорде.

— Бо вони прагнуть влади для себе.

Волдеморт підійшов до полиці зі старовинними книгами.

— А ти прагнеш вижити.

— Це робить тебе значно небезпечнішим.

Андріан мовчав.

— Ти не намагаєшся мене вразити.

— Не просиш нагород.

— Не сперечаєшся.

Темний Лорд повернувся до нього.

— Саме тому я можу тобі довіряти.

Пізніше вона зустріла його в коридорі.

— Вітаю.

— Із чим?

— Тепер усі тебе ненавидять.

Він ледь усміхнувся.

— Навіть Люціус?

— Особливо Люціус.

Вона засміялася.

— Він звик бути правою рукою Волдеморта.

— А тепер з’явився ти.

Наступного дня Андріан повернувся до штабу Ордену.

Френк привітав його.

— Добре, що ти тут.

— Ми плануємо нову операцію.

Аліса поклала перед ним карту.

— Нам потрібна твоя порада.

Андріан дивився на своїх друзів.

Вони довіряли йому без жодних сумнівів.

І кожна їхня усмішка ставала ще одним тягарем, який він приховував за байдужим обличчям.

Через кілька днів Волдеморт вирішив остаточно перевірити його.

— Є один полонений.

— Він був смертежером.

— Але тепер хоче перейти на сторону Ордену.

Темний Лорд подивився на Андріана.

— Поговори з ним.

— Якщо він бреше — я хочу це знати.

Андріан провів із полоненим майже годину.

Він не застосовував заклять.

Лише ставив запитання.

Слухав.

Спостерігав.

Після розмови повернувся до Волдеморта.

— Він говорить правду.

— Але він уже не буде корисним ні нам, ні Ордену.

Волдеморт кивнув.

— Я також так вважаю.

Це був ще один доказ того, що він дедалі більше покладався на судження Андріана.

Незабаром у маєтку почали ширитися нові чутки.

— Темний Лорд слухає лише його.

— Він знає більше за Люціуса.

— Навіть Белатриса має чекати дозволу, якщо Андріан уже говорить із Волдемортом.

Одні заздрили.

Інші боялися.

Дехто почав відкрито уникати його.

Наприкінці місяця Волдеморт провів закриту зустріч лише з трьома людьми.

Белатрисою.

Северусом Снейпом.

І Андріаном.

Коли нарада завершилася, Темний Лорд сказав:

— Відтепер є питання, про які знатимуть лише ви троє.

Белатриса схилила голову.

Снейп мовчки погодився.

Андріан лише коротко кивнув.

Волдеморт уважно подивився на нього.

— Не змусь мене пошкодувати про цей вибір.

— Не змушу, мій лорде.

Наприкінці лютого 1984 року навіть найвідданіші смертежери більше не могли заперечувати очевидне.

Волдеморт почав довіряти Андріану так, як не довіряв майже нікому.

Не через страх.

Не через сліпу відданість.

А через його холодний розум, уміння передбачати дії ворога й бездоганне виконання наказів.

Для Ордену Фенікса він усе ще залишався героєм, який дивом пережив полон.

Для смертежерів він став новою зіркою внутрішнього кола.

А для самого Волдеморта — зброєю, яку він вважав майже бездоганною.

І лише одна людина в маєтку Реддлів іноді помічала, що, коли Андріан залишався наодинці, він несвідомо стискав у кишені старий медальйон Скелезору — єдину річ, що ще нагадувала йому про життя, яке він колись втратив.