Розділ 15. Без каяття

Січень 1984 року

Маєток Реддлів

Сніг продовжував падати над Англією.

Війна не зупинялася навіть після Різдва. Орден Фенікса оплакував Мирослава, не знаючи, що його вбивцею став один із їхніх власних союзників. Дамблдор мовчав. Френк і Аліса сумували за старим другом.

Андріан також сумував.

Але не так, як мав би.

І саме це почало його лякати.

Коли вони повернулися до маєтку Реддлів, ніхто не святкував.

Волдеморт лише коротко запитав:

— Він мертвий?

— Так.

Темний Лорд кивнув.

— Добре.

Більше нічого.

Ніяких похвал.

Ніяких нагород.

Життя Мирослава для Волдеморта означало лише ще одного знищеного ворога.

Белатриса спостерігала за Андріаном.

Вона чекала гніву.

Сліз.

Розпачу.

Але нічого не побачила.

Він сидів у своїй кімнаті.

Перед ним лежав медальйон Скелезору.

Руки були спокійними.

Дихання рівним.

Серце билося повільно.

Він намагався заплакати.

Не зміг.

Намагався відчути ненависть до себе.

Не зміг.

Намагався згадати обличчя Мирослава.

Воно поступово віддалялося.

І саме це налякало його найбільше.

Вона зайшла без стуку.

— Ти не спиш.

— Ні.

Вона сіла поруч.

— Тобі боляче?

Андріан довго мовчав.

— Не знаю.

— Брешеш.

Він подивився на неї.

— Я повинен страждати.

— Чому?

— Бо я вбив друга.

Белатриса спокійно відповіла:

— На війні люди вбивають друзів.

— Але вони відчувають провину.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Не завжди.

Наступного ранку Андріан вийшов у засніжений сад.

Він намагався викликати у пам’яті останні слова Мирослава.

Вони пам’яталися.

Але не ранили.

Його серце залишалося холодним.

І тоді він зрозумів страшну річ.

Катування не просто зламали його.

Вони зруйнували частину його здатності відчувати.

Біль нікуди не зник.

Він просто став далеким.

Немов належав комусь іншому.

Темний Лорд викликав його ввечері.

— Ти сумніваєшся.

— Ні.

— Сумніваєшся.

Андріан мовчав.

Волдеморт підійшов ближче.

— Що ти відчуваєш після його смерті?

Питання було простим.

Але відповідь лякала.

— Майже нічого.

Волдеморт уважно подивився на нього.

І вперше за довгий час усміхнувся.

— Ти починаєш розуміти.

— Що?

— Провина — це розкіш.

Він обійшов його.

— Люди думають, що темні маги не мають почуттів.

— Це неправда.

— Ми просто навчилися жити без них.

У штабі Ордену всі сумували за Мирославом.

Френк написав листа Андріану.

«Ми втратили його.
Він до останнього вірив у людей.
Думаю, він пишався б тим, що ти вижив.»

Андріан перечитував ці рядки кілька разів.

Колись вони б зламали його.

Тепер він відчував лише втому.

І це було страшніше за будь-який біль.

— Ти боїшся?

— Так.

— Чого?

Він довго дивився у вогонь.

— Що більше не людина.

Белатриса несподівано посміхнулася.

— Я боялася того самого.

— І що сталося?

— Потім я зрозуміла, що люди бувають дуже різними.

Вона торкнулася його руки.

— Іноді вижити означає змінитися.

Тієї ночі Андріан відкрив медальйон.

Усередині все ще були слова:

«Яким би темним не став світ, пам’ятай, хто ти.»

Він дивився на них дуже довго.

Колись вони означали надію.

Тепер вони викликали лише одне питання.

Хто він тепер?

Герой?

Зрадник?

Смертежер?

Жертва?

Чи просто людина, яка занадто довго жила між двома світами?

Наприкінці січня 1984 року Андріан усвідомив те, чого боявся найбільше.

Він убив свого найкращого друга.

І майже не відчував провини.

Десь глибоко всередині ще залишалася маленька частина старого Андріана.

Але вона ставала дедалі тихішою.

І коли він дивився на власне відображення у дзеркалі, то дедалі частіше бачив не того юнака зі Скелезору.

А нового чоловіка.

Холодного.

Спокійного.

Небезпечного.

І найстрашнішим було те, що він починав звикати до цього.