Розділ 13. Спроба повернення

Грудень 1983 року

Покинутий монастир у Шотландії

Після зустрічі на кордоні Уельсу Андріан змінився.

Белатриса це помітила.

Волдеморт також.

Він став мовчазнішим. Рідше з’являвся на зібраннях смертежерів. Менше говорив під час нарад Ордену. Навіть його дар почав поводитися дивно: емоції інших людей стали відчуватися сильніше, ніж раніше.

Особливо одна.

Надія.

Надія Мирослава.

Одного вечора Андріан повернувся до своєї кімнати в штабі Ордену.

На столі лежав лист.

Без печатки.

Без підпису.

Лише кілька слів:

«Ти ще не помер.
Прийди сам.
Остання спроба.
Мирослав.»

Унизу була адреса.

Покинутий монастир на півночі Шотландії.

Андріан довго дивився на пергамент.

Він міг передати інформацію Волдеморту.

Міг влаштувати засідку.

Міг просто спалити лист.

Але він не зробив нічого.

Перед від’їздом його зустріла Белатриса.

— Ти кудись ідеш.

— Так.

— До нього?

Андріан мовчав.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

— Ти можеш не повернутися.

— Знаю.

— А можеш повернутися зовсім іншою людиною.

Він повернувся до неї.

— Чому ти мене не зупиняєш?

Белатриса довго мовчала.

— Бо я хочу знати, кого ти обереш.

Сніг падав на руїни старого монастиря.

Світло місяця проникало крізь зруйнований дах.

Мирослав стояв біля старого вівтаря.

Сам.

Без аврорів.

Без Ордену.

Без пастки.

— Ти прийшов.

— Так.

Кілька хвилин вони просто мовчали.

Колись вони були братами.

Тепер між ними лежала ціла війна.

Мирослав уважно дивився на нього.

— Вони тебе зламали.

— Ні.

— Не бреши мені.

Андріан опустив очі.

— Ти не знаєш, що там було.

— Тоді розкажи.

Він не зміг.

Бо як описати місяці болю?

Як пояснити момент, коли перестаєш вірити, що тебе врятують?

Як зізнатися, що частина тебе сама захотіла темряви?Мирослав витягнув старий медальйон.

Андріан одразу впізнав його.

Вони зробили його ще в Скелезорі.

Двоє юнаків, які присягнули ніколи не дозволити війні змінити себе.

— Пам’ятаєш?

Андріан узяв медальйон.

Його руки тремтіли.

— Навіщо ти його приніс?

— Щоб ти згадав.

Перед очима виникли спогади.

Сміх.

Навчання.

Перші дуелі.

Розмови біля вогню.

Мрії про майбутнє.

І той Андріан, який ще вірив у добро.

— Я зрадив їх.

Мирослав мовчав.

— Через мене загинули люди.

— Я знаю.

— Я допоміг Волдеморту.

— Я знаю.

Андріан підняв голову.

— Тоді чому ти тут?

Мирослав відповів майже пошепки:

— Бо ти мій брат.

У цих словах не було магії.

Не було примусу.

Лише правда.

І саме вона виявилася найнебезпечнішою.

— Піди зі мною.

— Уже пізно.

— Ні.

— Волдеморт мене вб’є.

— Ми захистимо тебе.

— Орден мене не пробачить.

— Дамблдор спробує.

Андріан похитав головою.

— А якщо я вже не хочу повертатися?

Мирослав підійшов ближче.

— Тоді скажи це мені в очі.

— Скажи, що ти щасливий поруч із Волдемортом.

— Скажи, що тобі не боляче.

— Скажи, що ти більше не Андріан.

Тиша.

Сніг падав між ними.

Андріан не міг вимовити жодного слова.

І тоді він відчув її.

Темна Мітка.

Вона пекла.

Волдеморт кликав.

Одночасно він відчув іншу присутність.

Белатриса.

Смертежери.

Вони були поруч.

Вони стежили.

Мирослав також це зрозумів.

— Ти прийшов не сам.

— Ні.

— Або вони прийшли за тобою.

Андріан обернувся.

У тумані почали з’являтися силуети.

Чорні мантії.

Маски.

Палички.

Белатриса повільно вийшла вперед.

Її погляд був незвично сумним.

— Час закінчився.

Мирослав підняв паличку.

Андріан стояв між ними.

Між другом.

І темрявою.

— Андріане! — крикнув Мирослав. — Обирай!

Белатриса мовчки дивилася на нього.

Сніг кружляв навколо руїн.

Палички піднімалися.

Темна Мітка палала.

І вперше за багато місяців Андріан Диявол не знав, на чиєму він боці.

А потім пролунав перший спалах закляття.

І все потонуло в білому світлі.