Розділ 10. Новий смертежер

Вересень 1983 року

Маєток Реддлів

Осінь прийшла рано.

Над Англією висіли важкі хмари, а війна ставала дедалі жорстокішою. Орден Фенікса втрачав людей, Міністерство втрачало контроль, а Волдеморт почав діяти все сміливіше.

Андріан жив одразу двома життями.

Вдень він залишався героєм Ордену.

Уночі ставав слугою Темного Лорда.

Але така рівновага не могла тривати вічно.

Одного вечора чорний кристал засвітився яскравіше, ніж будь-коли.

— Настав час.

Лише ці слова.

Белатриса зустріла його біля старого маєтку Реддлів.

Навколо стояли десятки смертежерів.

Люціус Мелфой.

Родольфус і Рабастан Лестрейнджі.

Антонін Долохов.

Август Руквуд.

Торфінн Ровл.

Корбан Якслі.

Навіть Северус Снейп, який мовчки стояв осторонь.

Андріан зрозумів:

сьогодні його судитимуть.

У великій залі горіли сотні свічок.

Темний Лорд сидів на високому кріслі.

Його червоні очі уважно спостерігали за присутніми.

— Сьогодні один із вас отримає право стати частиною мого кола.

Усі погляди звернулися до Андріана.

Дехто дивився із цікавістю.

Дехто — з ненавистю.

Белатриса — із гордістю.

Люціус зробив крок уперед.

— Він був членом Ордену.

Долохов додав:

— Він досі працює серед них.

Рабастан похитав головою.

— Чому ми повинні йому довіряти?

У залі пролунали голоси.

Андріан мовчав.

Волдеморт підняв руку.

Настала тиша.

— Бо він зрадив усе, у що вірив.

Темний Лорд подивився на нього.

— Але сьогодні він має довести це остаточно.

Волдеморт підняв паличку.

У повітрі з’явилися образи.

Дамблдор.

Орден.

Френк.

Аліса.

Його батьки.

Скелезор.

Його колишнє життя.

— Якщо я накажу тобі знищити їх, чи виконаєш ти наказ?

У залі запанувала абсолютна тиша.

Андріан дивився на знайомі обличчя.

Колись вони були його світом.

Його родиною.

Його сенсом.

Тепер між ними лежала прірва.

Він повільно підняв голову.

— Так.

Белатриса завмерла.

Навіть Люціус перестав посміхатися.

Волдеморт підвівся.

— Підійди.

Андріан зробив кілька кроків.

Темний Лорд взяв його ліву руку.

У кімнаті стало холодніше.

Паличка торкнулася шкіри.

Біль був жахливим.

Ніби розпечене залізо проходило крізь плоть.

Андріан ледь встояв на ногах .

Перед очима з’являлися спогади.

Мати.

Батько.

Дамблдор.

Френк.

Мирослав.

Усі вони поступово зникали.

На його руці з’явився знак.

Темна Мітка.

Символ вірності Волдеморту.

Символ, який неможливо було стерти.

Коли біль вщух, Волдеморт підняв його.

— Від сьогодні ти належиш мені.

Смертежери схилили голови.

Не всі.

Дехто все ще сумнівався.

Але наказ Темного Лорда був законом.

Белатриса підійшла першою.

— Ласкаво просимо.

В її голосі вже не було жорстокості.

Лише повага.

Пізніше Снейп наздогнав його в коридорі.

— Ти ще можеш повернутися.

Андріан холодно подивився на нього.

— Ні.

— Ти сам у це віриш?

— Так.

Снейп довго мовчав.

— Я бачив багатьох людей, які служили Волдеморту.

— І?

— Майже всі думали, що контролюють темряву.

Він повернувся.

— А потім темрява починала контролювати їх.

Уночі вона знайшла його в саду.

Вітер хитав дерева.

Місяць освітлював його нову мітку.

Белатриса обережно торкнулася її.

— Болить?

— Так.

— Завжди буде.

Вона дивилася на нього незвично м’яко.

— Тепер ти один із нас.

— Ні.

Вона здивувалася.

— Чому?

— Бо я не знаю, хто я.

Белатриса кілька секунд мовчала.

— Можливо, саме тому Темний Лорд так тебе цінує.

Наприкінці вересня 1983 року Волдеморт офіційно прийняв Андріана Диявола до свого внутрішнього кола.

Орден Фенікса продовжував вважати його героєм.

Дамблдор усе ще довіряв йому.

Френк і Аліса називали його другом.

А на його лівому передпліччі вже палала Темна Мітка.

Відтепер він більше не був полоненим.

Не був шпигуном.

Не був жертвою.

Він став смертежером.

І десь глибоко всередині нього залишалася лише одна людина, яка ще пам’ятала колишнього Андріана.

Але навіть її голос з кожним наступним днем ставав дедалі тихішим.