Розділ 6. Белатриса

Травень 1983 року

Маєток Лестрейнджів

Травень прийшов тихо, майже непомітно.

У садах Лестрейнджів розцвіли перші квіти, але під землею нічого не змінювалося. Камінь залишався холодним, повітря — важким, а час — зламаним.

Але Белатриса Лестрейндж змінилася.

Не зовні.

Внутрішньо.

Вона почала приходити до Андріана не як кат і не як допитувач.

І навіть не як союзник Волдеморта.

А як людина, якій було цікаво.

Він сидів біля стіни, як завжди. Спокійний. Виснажений. Порожній.

Але вже не зламаний у класичному сенсі.

Щось у ньому стало іншим.

— Ти майже не реагуєш, — сказала вона.

— На що?

— На біль. На новини. На нас.

Андріан повільно підняв погляд.

— А це важливо?

Белатриса затримала погляд на ньому довше, ніж зазвичай.

— Колись ти реагував.

Вона сіла навпроти.

— Ти знаєш, чому Волдеморт не вбив тебе?

— Ні.

— Бо ти не схожий на інших.

Андріан мовчав.

— Інші або ламаються, або борються.

— А ти…

Вона зробила паузу.

— Ти навчаєшся.

Ці слова зависли в повітрі.

— Ти не боїшся мене більше, — сказав він раптово.

Белатриса усміхнулася.

— Я ніколи не боялася.

— Раніше ти дивилася на мене як на експеримент.

— Бо раніше ти все таке був  експериментом.

Вона нахилилася трохи ближче.

— Але тепер ти — результат.

З коридору долинали голоси.

Смертежери обговорювали нові атаки.

Нові смерті.

Нові зради.

Андріан слухав, але вже не реагував.

— Ти знаєш, що вони тебе бояться? — тихо сказала Белатриса.

— Вони бояться Волдеморта.

— І тебе також.

Він повернув голову.

— Чому?

— Бо ти не такий, як ми.

Пауза.

— І не такий, як вони.

Белатриса підняла його руку.

Не грубо.

Не як кат.

А майже обережно.

— Твій дар.

— Що з ним?

— Ти все ще боїшся його використовувати?

Андріан повільно стиснув пальці.

— Я використовую його.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ти стримуєш його.

Це було сказано так спокійно, ніби це факт, а не звинувачення.

— Я бачила багато темних магів, — сказала Белатриса.

— Вони або згорають у власній силі, або стають слугами  Волдеморта.

Вона подивилася прямо йому в очі.

— Але ти інший.

— Чим?

— Ти не шукаєш влади.

Пауза.

— Ти шукаєш контроль.

Андріан опустив очі.

— Контроль — це теж влада.

— Так.

Вона не заперечила.

— Але не сліпа.

Вона нахилилася ближче.

— У тобі є щось, чого не має навіть Волдеморт.

— І що ж?

— Вибір.

Це слово прозвучало як удар.

Вперше за довгий час вона не дивилася на нього як на жертву.

І не як на інструмент.

Вона дивилася як на рівного.

Як на когось, хто потенційно міг стояти поруч із нею, а не під нею чи над нею.

І Андріан це відчув.

Тієї ночі він не спав.

Белатриса залишила його раніше, ніж зазвичай.

Але її слова залишилися.

Рівний.

Результат.

Вибір.

Він дивився в стелю.

І вперше за довгий час подумав не про втрату.

А про те, ким він стає.

Перед дверима зупинилася Белатриса.

Вона не увійшла.

Лише сказала через темряву:

— Ти не зламався повністю, Андріане.

Пауза.

— І це найнебезпечніше в тобі.

Вона пішла.

А він залишився в тиші.

Уперше не як полонений.

І не як жертва.

А як щось нове.

Щось, що ще не мало назви.