Розділ 5. Кров союзників

Квітень 1983 року

Йоркшир — Лондон — Маєток Лестрейнджів

Минуло три дні після нападу на схованку Ордену.

У маєтку Лестрейнджів панувала дивна тиша.

Смертежери святкували успіх.

Андріан мовчав.

Він не питав про подробиці.

Але правда все одно прийшла до нього.

У великій залі Люціус Мелфой розгорнув пергамент.

— Операція завершена успішно.

Волдеморт сидів біля каміна.

Белатриса стояла поруч.

Андріан залишався осторонь.

— Загинуло одинадцять членів Ордену.

— В полон взято шістьох.

— Знищено річні запаси оборотного зілля.

— Втрачено один канал зв’язку.

Кожне слово падало немов камінь.

Волдеморт повернувся до Андріана.

— Це твоя перша перемога.

Андріан не відповів.

Пізніше Белатриса принесла йому список.

Вона поклала його на стіл.

— Ти повинен знати.

На пергаменті були імена.

Гелен Моріс — цілителька.

Едвард Блейк — колишній аврор.

Сара Вільямс — кур’єр Ордену.

Мартін Рід — молодий чарівник.

І ще багато інших.

Андріан пам’ятав деяких із них.

Він сидів із ними за одним столом.

Разом виконував завдання.

Разом сміявся.

Тепер вони були мертві.

Через кілька днів Снейп повернувся з Лондона.

— Дамблдор у люті.

Волдеморт лише усміхнувся.

— Вони зрозуміли, що інформація була внутрішньою.

— Вони підозрюють зрадника.

Андріан мовчки слухав.

— Але вони все ще вважають тебе загиблим.

Ці слова чомусь принесли йому дивне полегшення.

Поки що.

Френка привели до нього.

Він ледве стояв на ногах.

Але в його очах усе ще залишалася сила.

— Це був ти?

Андріан мовчав.

— Скажи, що це не ти.

Тиша.

Френк зблід.

— Вони загинули через тебе?

— Війна вбила їх.

— Ні.

Френк зробив крок уперед.

— Ти.

Андріан відвернувся.

Він не хотів дивитися в очі людині, яка знала його колишнього.

Того вечора вона знайшла його в бібліотеці.

— Тобі важко.

— Вони були моїми друзями.

— Були.

Вона сіла поруч.

— Ти знаєш, що відчувають солдати після першого бою?

Він мовчав.

— Вони думають про тих, хто загинув.

— Потім про тих, кого могли врятувати.

— А потім розуміють, що війна все одно продовжується.

Вона подивилася йому в очі.

— Ти не вбив їх власноруч.

— Але я їх зрадив.

Белатриса відповіла спокійно:

— Так.

Вона не намагалася його втішити.

Не виправдовувала.

Лише говорила правду.

І саме це було найнебезпечнішим.

Наступного тижня Волдеморт викликав його знову.

На столі лежала ще одна карта.

— Нам потрібні інші схованки.

Андріан дивився на неї.

Він розумів, що це означає.

Перший крок уже зроблено.

Іноді повернутися можна після помилки.

Але після другої помилки шлях назад стає майже неможливим.

— Скільки людей там?

— Приблизно двадцять.

Андріан заплющив очі.

Йому здавалося, що він чує голос матері.

Голос Дамблдора.

Голос Мирослава.

Усі вони закликали його зупинитися.

Але він відкрив очі.

І мовчав.

За кілька днів Снейп приніс газету.

На першій сторінці говорилося про серію нападів.

Орден Фенікса зазнав важких втрат.

Кілька схованок були викриті.

Десятки союзників загинули або були взятті в полон.

Дамблдор закликав усіх бути обережними.

Андріан довго дивився на статтю.

Його руки не тремтіли.

Вперше він помітив це.

Він більше не плакав.

Не відчував шоку.

Лише порожнечу.

Уночі він вийшов у двір маєтку.

Весняний дощ падав на землю.

Белатриса підійшла до нього.

— Про що думаєш?

— Про тих, хто загинув.

— І що відчуваєш?

Він довго мовчав.

— Нічого.

Белатриса уважно подивилася на нього.

Не з радістю.

Не зі зловтіхою.

А майже із сумом.

— Ось це і є справжня темрява, Андріане.

Він підняв голову.

— Що?

— Не ненависть.

— Не гнів.

— А момент, коли ти перестаєш щось відчувати.

Наприкінці квітня 1983 року Орден Фенікса втратив десятки своїх людей.

Дамблдор шукав зрадника.

Міністерство говорило про нову хвилю терору.

А в маєтку Лестрейнджів сидів чоловік, який колись присягав захищати світ.

На його руках ще не було крові.

Але вона вже лежала на його душі.

І з кожним днем її ставало дедалі більше.