Розділ 3. Перший крок

Березень 1983 року

Маєток Лестрейнджів

Березень приніс із собою перші теплі вітри, але під землею вони не відчувалися.

У підземеллях маєтку Лестрейнджів панувала та сама темрява.

Та сама волога.

Той самий біль.

Але дещо змінилося.

Сам Андріан Диявол.

Він більше не рахував дні.

Не чекав порятунку.

Не прислухався до кожного звуку за дверима.

Орден не приходив.

Дамблдор не з’являвся.

Українські маги не знаходили його.

Навіть його власний дар майже згас.

І щоночі Волдемортові слова поверталися.

«Я пропоную тобі життя.»

Одного вечора Френк Лонгботом тихо промовив:

— Ми повинні триматися.

Андріан сидів біля стіни.

— Заради чого?

Френк здивовано подивився на нього.

— Заради людей.

— Яких людей?

— Наших друзів.

Андріан гірко посміхнувся.

— Де вони?

Френк не відповів.

Уперше за весь час між ними виникла прірва.

Вона прийшла сама.

Без палички.

Без погроз.

Просто сіла поруч.

— Ти більше не віриш їм.

— Я не знаю.

— Це вже початок.

Вона дивилася на нього уважно.

— Коли я була молодою, я теж вірила, що світ можна врятувати.

Андріан підняв голову.

— І що сталося?

— Я зрозуміла, що світ хоче сили, а не добра.

Вона провела рукою по холодному каменю.

— Ти досі думаєш, що вони прийдуть.

— Можливо.

— Ні.

Белатриса дивилася прямо йому в очі.

— Вони вже обрали між війною і тобою.

Тієї ночі Андріан не міг заснути.

Йому снилася мати.

Вона стояла біля родового будинку.

— Повернися додому.

Потім з’явився батько.

— Пам’ятай, хто ти.

Потім Мирослав.

— Ми чекаємо тебе.

Але раптом усе змінилося.

Будинок палав.

Мати кричала.

Батько лежав мертвий.

Мирослав зникав у темряві.

І серед полум’я стояв Волдеморт.

— Ти не можеш врятувати нікого.

Андріан прокинувся в холодному поту.

Через кілька днів двері камери відчинилися.

Увійшов Волдеморт.

Смертежери залишилися за дверима.

Темний Лорд мовчки дивився на нього.

— Ти вже знаєш відповідь.

— Ні.

— Тоді скажи мені.

Волдеморт зробив крок уперед.

— Що дав тобі Дамблдор?

Андріан мовчав.

— Страждання?

— Ні.

— Біль?

Мовчання.

— Смерть друзів?

Андріан заплющив очі.

Волдеморт продовжив:

— А що дав тобі я?

— Тортури.

Темний Лорд похитав головою.

— Ні. Я дав тобі правду.

Волдеморт підняв паличку.

Перед Андріаном виникли образи війни.

Мертві маги.

Спалені будинки.

Смертежери.

Орден.

Страждання.

— Подивися.

Картини змінювалися.

— Це війна.

Потім він показав самого Андріана.

Його силу.

Його дар.

Людей, які слухали його.

Армії.

Владу.

— Ти можеш змінювати людей.

Волдеморт наблизився.

— Але ти весь час удавав, що це не так.

Темний Лорд простягнув руку.

— Приєднайся до мене.

Андріан мовчав.

Він згадав Дамблдора.

Мати.

Скелезор.

Мирослава.

Алісу.

Френка.

Але ці спогади здавалися далекими.

Немов вони належали іншій людині.

Він подивився на власні руки.

Колись вони рятували.

Тепер вони лише тремтіли.

— Якщо я погоджуся?

— Ти житимеш.

— А вони?

Волдеморт спокійно відповів:

— Їхня доля залежить від тебе.

У камері панувала тиша.

Навіть смолоскипи ніби згасли.

Андріан повільно підняв голову.

Його очі були порожніми.

Він більше не відчував надії.

Лише втому.

— Що ти хочеш від мене?

Белатриса, яка стояла біля дверей, завмерла.

Волдеморт усміхнувся.

— Вірності.

Андріан довго мовчав.

А потім тихо сказав:

— Я згоден.

Френк різко піднявся.

— Ні!

Аліса не могла повірити.

— Андріане…

Він навіть не подивився на них.

Наче між ними вже лежали роки.

Волдеморт простягнув руку.

Андріан прийняв її.

У той момент Темний Лорд відчув щось незвичайне.

Він не отримав нового слугу.

Він отримав людину, яку війна повністю зламала.

Коли Волдеморт пішов, вона залишилася.

Довго дивилася на нього.

— Боляче?

Андріан мовчав.

— Перший крок завжди найважчий.

Вона простягнула йому чашу з водою.

Вперше за багато тижнів хтось зробив це без насмішки.

Андріан узяв її.

Їхні пальці торкнулися.

Белатриса ледь усміхнулася.

— Ласкаво просимо до нас.

Тієї ночі Андріан Диявол перестав бути героєм Ордену Фенікса.

Він ще не став смертежером.

Ще не став убивцею.

Ще не став чудовиськом.

Але він зробив перший крок.

І найстрашніше полягало в тому, що він відчув не жах.

А полегшення.