Розділ 2. Угода з темрявою

Лютий 1983 року

Підземелля маєтку Лестрейнджів

Лютий приніс із собою ще сильніші морози. За стінами маєтку хуртовини засипали дороги, а світ поступово забував про тих, хто зник без сліду.

У підземеллях час давно втратив значення.

Андріан більше не рахував дні.

Він прокидався від болю і засинав від виснаження. Його руки тремтіли, голос став тихим, а колись сильний погляд тепер нагадував згасаюче полум’я.

Френк усе ще намагався підтримувати товаришів.

Аліса молилася.

Андріан мовчав.

Вперше у житті він почав сумніватися не лише у своїй силі, а й у всьому, що колись вважав правильним.

Одного вечора двері підземелля відчинилися.

Не було ані Белатриси, ані Родольфуса.

Сходами вниз повільно спустився Волдеморт.

Навіть повітря навколо нього здавалося холоднішим.

Френк напружився.

Аліса опустила голову.

Андріан підняв погляд.

Темний Лорд зупинився навпроти нього.

— Залиште нас.

Смертежери мовчки вийшли.

У камері залишилися лише вони двоє.

Волдеморт кілька хвилин мовчки дивився на нього.

— Я довго спостерігав за тобою.

Андріан нічого не відповів.

— Український маг. Учень Скелезору. Союзник Дамблдора. Герой Ордену.

Волдеморт усміхнувся.

— І ось ти тут.

— Убий мене, — тихо сказав Андріан.

Темний Лорд похитав головою.

— Смерть — це надто простий вихід.

Він повільно обійшов камеру.

— Ти знаєш, чому я тебе не вбив?

— Ні.

— Бо ти єдиний маг, якого я зустрів за багато років, хто розуміє силу бажання.

Андріан мовчав.

— Ти можеш змінювати людей. Змушувати їх прагнути того, що потрібно тобі. Це не просто дар.

Волдеморт зупинився.

— Це влада.

Темний Лорд сів навпроти нього.

— Дамблдор боїться твоєї сили.

— Це неправда.

— Навіть ти сам її боїшся.

Андріан опустив очі.

Він згадав слова матері.

Згадав старого викладача Скелезору.

Згадав Дамблдора.

Усі вони говорили одне й те саме:

Не використовуй дар.

Волдеморт сказав зовсім інше.

— Використовуй його.

Ці слова прозвучали несподівано.

— Не стримуйся. Не бійся. Не ховайся від самого себе.

Темний Лорд простягнув руку.

— Я можу дати тобі те, чого не дав ніхто.

— Що саме?

— Силу.

— Я вже маю силу.

— Ні.

Волдеморт нахилився ближче.

— Я можу дати тобі свободу від провини.

Темний Лорд торкнувся його чола.

Перед Андріаном виникли картини.

Він побачив себе вільним.

Без страху.

Без сумнівів.

Він бачив, як смертежери схиляються перед ним.

Бачив, як його дар стає сильнішим.

Бачив ворогів, які складають зброю.

Бачив світ, що боїться його.

А потім з’явилася інша картина.

Його батько.

Мати.

Мирослав.

Дамблдор.

Вони стояли далеко.

І дивилися на нього із сумом.

— Вони ніколи не приймуть тебе таким, яким ти є, — тихо сказав Волдеморт.

— Замовкни.

— Вони хочуть, щоб ти був слабким.

— Замовкни!

— Я ж хочу, щоб ти став великим.

Коли Волдеморт пішов, до камери зайшла Белатриса.

Вона уважно подивилася на нього.

— Він говорив із тобою.

Андріан мовчав.

Вона сіла поруч.

— Я знаю, що ти зараз відчуваєш.

— Ні.

— Так.

Її голос вперше звучав спокійно.

— Одного дня ти перестаєш боротися. І розумієш, що світ ніколи не був справедливим.

Вона подивилася на його закривавлені руки.

— Ти досі думаєш, що вони прийдуть за тобою?

Андріан мовчав.

Минуло вже багато тижнів.

Ніхто не прийшов.

Тієї ночі Родольфус кинув у камеру лист.

На ньому був знак Ордену Фенікса.

У листі повідомлялося про втрати.

Про нові атаки.

Про смерть кількох союзників.

Андріан довго дивився на аркуш.

Уперше він відчув не біль.

А образу.

Світ продовжував жити без нього.

Війна тривала.

Орден боровся.

А він повільно вмирав у підземеллі.

Наприкінці лютого Волдеморт повернувся.

— Я більше не пропонуватиму двічі.

Андріан підняв голову.

— Чого ти хочеш?

— Вірності.

— А що отримаю я?

Темний Лорд відповів не одразу.

— Життя.

— Силу.

— І право помститися всім, хто дозволив тобі опинитися тут.

У камері запанувала тиша.

Френк дивився на нього.

Аліса мовчала.

Андріан відчував, як усередині нього борються дві людини.

Хлопець зі Скелезору.

І чоловік, який більше не хотів страждати.

Волдеморт простягнув руку.

— Обирай.

Андріан не відповів.

Але вперше за весь час він не відвернувся.

І Белатриса, яка спостерігала з темряви коридору, зрозуміла:

душа Андріана Диявола почала тріскатися.

А разом із нею руйнувався і герой, якого колись знав Орден Фенікса.