Розділ 1. Злам волі

Січень 1983 року

Маєток Лестрейнджів, Англія

Зима 1983 року видалася особливо холодною. Сніг вкривав англійські ліси, дороги спорожніли, а вітер пронизував навіть найміцніші кам’яні стіни. Але глибоко під маєтком Лестрейнджів існувало місце, куди не проникало ні сонце, ні тепло.

Там не було пори року.

Там існував лише біль.

Минуло вже кілька тижнів відтоді, як Андріана Диявола захопили під час секретної місії Ордену Фенікса. Разом із ним до рук смертежерів потрапив Френк Лонгботом, а незабаром і Аліса. Підземелля старого маєтку перетворилося на справжню катівню.

Кам’яна підлога була холодною. Ланцюги врізалися у зап’ястя. Світло смолоскипів ледве розганяло морок.

Андріан більше не знав, який сьогодні день.

Белатриса Лестрейндж стояла перед ним майже щодня.

Вона більше не кричала. Не сміялася. Не насолоджувалася болем так, як на початку.

Вона спостерігала.

Немов вчений, який вивчає незвичайну істоту.

— Ти все ще віриш у Дамблдора? — запитала вона.

Андріан мовчав.

— У добро?

Мовчання.

— У себе?

Він повільно підняв голову.

— Так.

Белатриса лише посміхнулася.

— Тоді ми маємо ще багато роботи.

Родольфус Лестрейндж діяв інакше.

Він не намагався зламати тіло.

Він руйнував розум.

Щодня він приносив нові чутки.

— Орден тебе покинув.

— Дамблдор навіть не шукає тебе.

— Твої друзі вже мертві.

— Українські маги відмовилися ризикувати заради тебе.

Спочатку Андріан не вірив.

Потім почав сумніватися.

А згодом перестав бути впевненим у чомусь взагалі.

Іноді їх приводили до однієї камери.

Френк ще намагався жартувати.

— Ми виберемося.

Аліса підтримувала його.

— Орден нас знайде.

Але Андріан бачив правду.

Френк ледве тримався на ногах.

Аліса плакала ночами.

Іноді йому здавалося, що саме він винен у їхньому полоні.

Що його дар виявився марним.

Що всі його клятви нічого не варті.

Одного вечора вона прийшла сама.

Без палички.

Без Родольфуса.

Вона сіла навпроти нього.

— Знаєш, чому ти мені цікавий?

Андріан мовчав.

— Бо ти схожий на мене.

Він підняв голову.

— Ні.

— Так. Ти просто ще не визнав цього.

Вона нахилилася ближче.

— Ти впливаєш на людей. Змушуєш їх бажати того, чого хочеш ти.

— Я ніколи не використовував це так.

— Поки що.

Тиша заповнила камеру.

— У тебе є темрява, Андріане. Ти просто все життя боявся на неї подивитися.

Вона підвелася.

— Коли ти нарешті перестанеш брехати самому собі — поклич мене.

Щоночі Андріану снився батьківський дім.

Мати.

Батько.

Скелезор.

Мирослав.

Дамблдор.

Але з кожним днем ці обличчя ставали менш чіткими.

Натомість він бачив інше.

Кров.

Полум’я.

Темні коридори.

І очі Белатриси.

Вона завжди стояла серед вогню.

І простягала йому руку.

Наприкінці січня до камери прийшов сам Волдеморт.

Темний Лорд мовчки дивився на нього кілька хвилин.

— Ти сильний.

Андріан не відповів.

— Але сила не означає незламність.

Волдеморт підійшов ближче.

— Дамблдор вчив тебе жертвувати собою.

— Так.

— Я навчу тебе виживати.

Темний Лорд поклав руку на його голову.

Перед очима Андріана промайнули сотні образів.

Зруйнований Гоґвортс.

Мертві друзі.

Спалений маєток Дияволів.

Тіла батьків.

Власна смерть.

— Усі вони помруть, — тихо сказав Волдеморт. — Питання лише в тому, чи помреш ти разом із ними.

Одного ранку Андріан прокинувся і раптом зрозумів, що більше не відчуває гніву.

Не відчуває ненависті.

Не відчуває страху.

Лише втому.

Він подивився на свої руки.

Колись вони рятували людей.

Тепер вони просто тремтіли від холоду.

Френк тихо промовив:

— Тримайся.

Андріан подивився на нього.

І вперше за весь час подумав:

«А заради чого?»

У далекому коридорі пролунали кроки.

Белатриса повільно відкрила двері камери.

Вона подивилася йому в очі.

І вперше побачила там не опір.

А сумнів.

Вона ледь усміхнулася.

— Нарешті.

За стінами маєтку падав сніг.

А в душі Андріана Диявола починалася найдовша зима його життя.