Розділ 41. Народження дитини

Дата: зима 1986 року

Місце: Таємний шпиталь Ордену Фенікса, Північна Англія

Зима того року була суворою. Сніг безперервно падав уже кілька днів, ніби намагаючись сховати світ від війни, що розривала магічну Британію. Таємний шпиталь Ордену, захований у старовинному маєтку серед лісів, був оточений багаторівневими захисними чарами.

Андріан стояв у вузькому коридорі біля зачинених дверей. Його руки тремтіли сильніше, ніж під час будь-якої битви. Закляття, прокляття, смертежери — усе це було зрозумілим. Але те, що відбувалося зараз, викликало в ньому зовсім інший страх.

За дверима Міріам народжувала дитину.

Він ходив уздовж коридору, стискаючи паличку так сильно, що кісточки побіліли. Дамблдор мовчки стояв біля вікна, спостерігаючи за засніженим садом.

— Я боюся, — раптом тихо сказав Андріан.

Дамблдор повернувся до нього.

— Це природно, — відповів він спокійно. — Страх за нове життя — один із найсильніших страхів.

— Я боюся не за себе... — Андріан опустив голову. — Якщо мій дар перейде до дитини... Якщо він зламає її так само, як ледь не зламав мене...

Дамблдор відповів не одразу.

— Дар — це не прокляття. Прокляттям стає вибір того, як його використовують.

Раптово з-за дверей пролунав приглушений крик Міріам. Андріан завмер. Його серце билося так голосно, що він майже не чув нічого іншого.

Минали хвилини, які здавалися годинами.

І  раптом — дитячий плач.

Світ для Андріана ніби зупинився.

Цілителька відчинила двері й тихо посміхнулася.

— Вітаю... у вас донька.

Андріан на мить не повірив почутому. Його ноги ледь слухалися, коли він увійшов до кімнати.

Міріам лежала виснажена, але щаслива. У її руках була загорнута в теплі тканини маленька дитина.

Андріан повільно підійшов ближче.

— Вона... — прошепотів він.

Міріам обережно передала дитину йому.

Він тримав доньку так, ніби боявся, що вона може розсипатися від найменшого руху. Маленьке обличчя було спокійним, а темне волосся ледве виднілося під тканиною.

Дівчинка раптом відкрила очі.

Її погляд був незвичайно ясним.

Андріан відчув слабку хвилю магії — майже непомітну, але знайому. Його серце стиснулося.

— Вона відчула мене... — прошепотів він.

Міріам уважно дивилася на нього.

— Як ми її назвемо?

Андріан довго мовчав, дивлячись на дитину.

— Лада, — тихо сказав він. — На честь стародавньої богині гармонії... Можливо, вона принесе світові баланс, якого не вистачає мені.

Міріам усміхнулася.

— Лада Диявол... звучить сильно.

Тієї ж ночі до кімнати тихо зайшов Дамблдор. Він довго дивився на дитину, ніби намагався прочитати щось невидиме.

— Магія в ній дуже незвичайна, — сказав він нарешті.

— Вона успадкувала мій дар? — запитав Андріан напружено.

— Я відчуваю потенціал... але він інший, — відповів директор. — Її сила може бути сильнішою або... небезпечнішою. Це залежатиме від того, ким вона стане.

Андріан міцніше притис доньку до грудей.

— Я не дозволю війні зламати її життя.

— Війна вже торкнулася її долі, — тихо сказав Дамблдор. — Але ти можеш навчити її тому, чого сам навчився — робити вибір.

Коли всі залишили кімнату, Андріан сидів поруч із ліжком Міріам, тримаючи маленьку Ладу на руках.

Він дивився на її спокійне обличчя й відчував, як усередині нього з'являється новий страх... і нова надія.

— Я присягаю, — прошепотів він, схиляючись до доньки, — що цей світ не забере в тебе майбутнє. Я зупиню війну... навіть якщо доведеться пожертвувати всім.

Лада тихо стиснула його палець крихітною долонею.

У цей момент Андріан зрозумів: тепер він буде боротися не лише за світ магії.

Він буде боротися за майбутнє своєї дитини.

А за вікном продовжував падати сніг, приховуючи від світу народження тієї, чия доля одного дня може змінити хід історії.