Розділ 22. Благання матері

Дата: ранок середини липня 1983 року

Місце: Рідна хата в Карпатах

Ранкове сонце пробивалося крізь білі фіранки вікон, залишаючи м'які золоті смуги на дерев'яній підлозі світлиці. Усе в цьому домі дихало звичним, майже недоторканим затишком: пахло свіжоспеченим хлібом, засушеними травами під стелею та ранковою прохолодою, що залітала через відчинену кватирку. Для будь-кого іншого це місце було б оазисом миру та спокою. Але для Андріана ця атмосфера була єфнестерпною. Вона здавалася йому липкою павутиною, що намагалася затягнути його назад у болото людської слабкості, емоцій та сентиментів.

Він сидів за столом, зосереджено перебираючи старі папери та карти регіону, коли двері тихо скрипнули. У кімнату зайшла мати. У її очах більше не було того дикого жаху, що вчора скував її під час його появи; тепер у них стояли нерозлиті сльози та відчайдушне, незгасне материнське бажання достукатися до сина. У руках вона тримала невеликий вишитий рушник і стару дерев'яну рамку з дитячою фотографією — ті самі реліквії минулого, які мали б розтопити будь-яке серце.

Вона зупинилася в кроці від нього, її руки злегка тремтіли.

—Андрі... синку, — почала вона тихо, і в її голосі лунала така глибока, болісна ніжність, від якої колись у нього щеміло серце. — Подивися на мене. Згадай, як ти бігав цією дорогою босоніж, як ми сиділи під цим горіхом довгими вечорами... Мати серцем відчуває, що ти там, усередині, живий. Тебе змусили повірити у зло, тебе сплутали страшні чари... Але ми можемо все виправити. Повернися до нас. Нам не потрібні ніякі чужі імперії, ніякий Темний Лорд. Ми просто хочемо, щоб повернувся наш син.

Вона простягнула руку, намагаючись торкнутися його плеча, утримуючи перед собою рамку з фотографією, де маленький Андріан усміхався світлою, безтурботною усмішкою у променях літнього сонця.

Андріан повільно підняв голову.

Йому не потрібно було використовувати ментальний прес, щоб змусити її замовкнути — її слова самі по собі вдарили по його свідомості, але зовсім не так, як вона сподівалася. Цей образ слабості, ці сльози, ці жалюгідні спроби прив'язати його до минулого за допомогою дитячих спогадів і вишитих ганчірок не викликали в ньому ані краплі співчуття чи ностальгії.

Вони викликали в нього лише огиду.

Дивлячись на дитячу фотографію, він бачив не щасливі роки, а слабку, беззахисну істоту, яка вірила у казки про добро, справедливість та любов. Він бачив усе те, від чого його душа очистилася ціною крові, болю і темних ритуалів. Цей минулий Андріан здавався йому жалюгідним паразитом, розмінною монетою епохи сліпих і безпорадних людей.

З різким, сухим звуком він відштовхнув від себе рамку. Дерево вдарилося об край столу і з тріском упало на підлогу, розбиваючи скло на дрібні уламки, а старе фото так і залишилося лежати під столом.

Мати здригнулася, відсахнувшись назад, а її подих перехопився від шоку.

— Досить, — вимовив Андріан. Його голос пролунав низько, холодно і різко, як удар батога у тиші. У його темних зіницях згустилася така крижана агресія, що повітря в кімнаті ніби остигло на кілька градусів. — Досить скиглити і чіплятися за цей мертвий мотлох.

Він різко підвівся з-за столу, нависаючи над нею своєю чорною, похмурою постаттю.

— Ти називаєш це «сином»? — продовжив він із ледь помітною, отруйною іронією в кутиках губ. — Цей хлопчик здох у підземеллях Лестрейнджів, коли я зрозумів усю нікчемність ваших світлих ілюзій. Те, що ти бачиш перед собою зараз — це не твоя дитина. Це результат еволюції. Я звільнився від слабкості, від сліз і від цієї вашої жалюгідної любові, яка робить людей рабами. А ти досі плачеш за привидом.

Мати закрила рот долонями, дивлячись на нього так, ніби вперше бачила справжнього монстра, що ховався під маскою її дитини. У її очах читалося остаточне усвідомлення того, що ніякого повернення немає і бути не може.

— Ти... ти чудовисько, — прошепотіла вона крізь сльози, відступаючи до дверей.

— Називай це як хочеш, — холодно відповів Андріан, відвертаючись до вікна і знову занурюючись у свої карти. — Але запам'ятай раз і назавжди: або ви приймаєте новий порядок і служите моїй волі, або стаєте таким самим попелом, як і решта старого світу. Вибору більше немає.

Він навіть не обернувся, коли мати, розбита й знищена морально, вибігла з кімнати, зачинивши за собою двері. Усередині нього не ворухнулося жодного докору сумління — лише холодна, кришталева задоволеність тим, що будь-які залишки колишнього життя були остаточно випалені й стерті з лиця землі.