Розділ 17. Ревнощі Белатриси

Дата: перші числа червня 1983 року

Місце: Галерея старовинних гобеленів та дзеркал у маєтку Лестрейнджів

Нічні тіні лягали довгими, чорними стрічками на дорогий мармур підлоги у галасливо-похмурому крилі маєтку Лестрейнджів, де зазвичай зберігалися реліквії роду, заплямовані кров’ю кількох століть темної магії. Тут, серед важких золочених рам, що приховували портрети безумних предків, які провокували насилля навіть із полотен, кроки звучали особливо дзвінко й самотньо.

Белатриса Лестрейндж зупинилася біля високого, вигнутого дзеркала в рамі з почорнілого срібла, але вона дивилася не на власне відображення із розпатланим темним волоссям і диким уособленням екстазу. Її чорні очі були прикуті до простору позаду, де у примарному відблиску місячного світла з'явився Андріан. Його постать у темній мантії рухалася з абсолютною, хижою грацією, а на лівому передпліччі ледь помітно пульсувала Темна  Мітка — клеймо, яке тепер слугувало символом не лише влади Волдеморта, а й того, що цей колишній бранць із далеких східноєвропейських земель піднявся занадто високо. Занадто близько до вершини.

Досі Белатриса вважала себе єдиною справжньою музою Темного Лорда, його найвірнішим каталізатором хаосу, єдиною істотою у цьому жалюгідному світі, яка розділяла його найпотаємніші амбіції без жодних докорів чи обмежень. Вона сама навчила Андріана мистецтву болю, розірвала його людські бар'єри, випустила наружу криваву сутність і раділа цьому творінню, як матір-монстр своєму ідеальному нащадку. Але тепер цей нащадок перестав бути інструментом. Він став суперником.

Слова Волдеморта за вчорашньою трапезою про те, що Андріан володіє унікальним структурним баченням руйнування, яке випереджає навіть бачення старих соратників, пекли її зсередини краще за будь-яке закляття Круціатус.

— Ти надто швидко розправив  крила— її голос лунав тихо, але в ньому дзвенів гострий металевий присмак істеричної ненависті, замаскованої під звичну зухвалість. Вона повільно обернулася до нього, міцно стискаючи в пальцях різьблене древко своєї палички. — Ти думаєш, що раз Темний Лорд назвав тебе тим, хто розуміє еволюцію хаосу, то маєток Лестрейнджів тепер належить тобі? Забуваєш, хто витяг тебе з того стану жалюгідного забитого хробака, яким ти сюди прийшов.

Андріан не відступив ні на сантиметр. Його обличчя лишалося висіченим із криги, а погляд темних зіниць просвічував її наскрізь, не залишаючи простору для емоцій чи страху. За останні місяці його ментальний прес став настільки потужним, що він міг відчувати пульсацію кожної чужої думки, кожної прихованої ідеї чи спалаху параної, що виникав у головах цих фанатиків.

— Ти дала мені знання, Белатрисо, — відповів він спокійним, низьким і вивіреним голосом, що просочувався в саму суть простору, змушуючи скло в сусідніх вітражах злегка вібрувати. — Але силу я знайшов сам. Якщо твоє місце біля трону настільки крихке, що його може похитнути поява нового інструменту волі Волдеморта, то проблема не в моєму злеті. Проблема у твоїй власній слабкості, яку ти намагаєшся приховати за криком і спалахами вогню.

Ця відповідь пролунала як ляпас по обличчю старого авторитету. Белатриса різко вскинула паличку, і кімната миттєво заповнилася напруженою атмосферою неминучого магічного зіткнення. Повітря навколо неї заіскрилося чорними розрядами, а судини на шиї напружилися від люті. Вона була готова стерти його з лиця землі, довести всім і самому Волдеморту, що ніхто не посміє говорити з нею мовою подібної зневаги у її ж власній цитаделі.

Але Андріан навіть не підняв руку для захисту. Він лише зробив один повільний крок уперед, дозволяючи своїй важкій, крижаній та агресивній аурі вирватися назовні. Ця аура тиснула на простір із такою силою, що стіни галереї ніби здригнулися, а полум'я смолоскипів присіло, перетворившись на холодні синюваті блимання. У його очах не було гніву — була лише абсолютна, незворотна порожнеча, яка вказувала на те, що він переріс страх перед будь-яким смертежером, включно з нею.

— Спробуй, — прошепотів Андріан, дивлячись їй просто в очі, а його голос зазвучав із такою владною інтонацією, що у Белатриси на мить перехопило подих. — Але пам'ятай: якщо ти піднімеш паличку проти мене, це буде останній рух у твоєму житті. Темний Лорд не терпить внутрішньої руїни, особливо коли вона породжена звичайною жіночою заздрістю.

Вона завмерла, ледь стримуючи спалах неконтрольованої істерики. Рука з паличкою здригнулася, але вона не наважилася вдарити. Уперше у своєму житті Белатриса Лестрейндж зіткнулася з чимось темнішим, холоднішим і безкомпроміснішим за власний біль — із монстром, якого вона сама ж допомогла виростити, і який тепер готовий був поглинути все на своєму шляху, не озираючись на авторитети минулого. Революція хаосу перейшла у фазу внутрішньої війни, де виживання вимагало чогось більшого, ніж просто фанатичної вірності.