Розділ 16. Улюбленець Волдеморта

Дата: кінець травня 1983 року Місце: Головна трапезна зала маєтку Лестрейнджів

Повітря у величезній готичній залі було густим від запаху дорогих вин, запеченого м'яча та важких парфумів, проте атмосфера за довгим дубовим столом нагадувала натягнуту струну перед її розривом. Смертежери сиділи по обидва боки столу, проте їхні обличчя  виражали не розслабленість після успішної операції, а приховане напруження та вкрай отруйну ненависть.

У голові столу, на підвищенні, сидів Лорд Волдеморт. Його бліді, майже прозорі пальці з легким стуком перебирали ніжку кришталевого келиха, а червоні очі, позбавлені будь-яких ознак людської теплоти, були прикуті до єдиної людини, яка сиділа праворуч від нього — до Андріана.

Ще кілька місяців тому цей хлопець був бранцем, виснаженим в’язнем у холодних підземеллях, якого вели на тортури чи вимушений допит. Тепер же він сидів у центрі влади Темного Лорда як рівний серед еліти, одягнений у бездоганну чорну мантію з вишитими срібними нитками знаками рун, а на його лівому передпліччі гордо пульсувала Темна  Мітка. Але найгіршим для інших послідовників було не це. Найгіршим було те, як Волдеморт ставився до нього.

— Твій аналіз захисних лабіринтів міністерських об’єктів був бездоганним, Андріане, — голос Темного Лорда пролунав тихо, але завдяки магічній акустиці залу його почув кожен присутній. — Ти бачиш крізь їхню слабкість із такою холодністю, на яку не здатний жоден із моїх старих соратників. Вони шукають крові там, де треба шукати структурний злом. Ти ж приносиш мені не просто жертви, ти приносиш мені перемогу над самою системою.

За столом пролунав ледь чутний звук скреготу зубів. Люціус Мелфой, який роками вибудовував свій статус найвіддаленішого радника та фінансового донора Темного Лорда, різко стиснув пальці на своєму келиху так, що тонке скло загрожувало тріснути. Його витончене, аристократичне обличчя спотворилося в гримасі ледь стримуваного гніву. Родольфус Лестрейндж і Антонін Долохов перекинулися похмурими, тривожними поглядами. Досі ієрархія у лавах смертежерів будувалася на крові, страху та роках беззаперечної служби. Тепер же з'явився вискочка, який за лічені тижні обійшов їх усіх, ставши тим, кого Темний Лорд тепер відкрито називав не просто поплічником, а можливим спадкоємцем своїх ідей.

Слово «наступник» з вуст Волдеморта ніколи не промовлялося випадково. Воно означало не просто довіру — воно означало потенційну передачу влади, часткове володіння секретами безсмертя та доступ до найпотаємніших магічних фоліантів Темних Віків.

Андріан підняв погляд на Темного Лорда. Його обличчя залишалося абсолютно спокійним, позбавленим будь-якого натяку на зарозумілість чи здивування. У його жилах пульсувала важка, крижана магія, а в душі панувала мертва тиша після вбивства Мирослава. Він розумів усю вагу слів Волдеморта і, що найголовніше, усвідомлював наслідки.

— Влада не терпить слабких, мій Володарю, — відповів Андріан низьким, рівним голосом, що без емоцій розрізав напружену тишу зали. — Світло ламається перед обличчям непохитної волі. Я лише виконую те, до чого приречена сама природа магії: знищую те, що не може вижити в еволюції хаосу.

Ці слова пролунали як виклик усьому залу. Белатриса, що сиділа трохи далі, задоволено розсміялася — її сміх був диким і дзвінким, наче дзенькіт клинків, що розрізають повітря. Вона єдина за столом не відчувала заздрості, бо вважала Андріана своїм витвором, своїм найкращим монстром, якого вона випустила у світ. Але решта смертежерів сприйняли це як смертельну образу.

Коли трапеза завершилася і Волдеморт першим залишив залу, супроводжуваний шлейфом темної енергії, напруга вирвалася назовні. Люціус Мелфой різко підвівся з місця, підійшов ближче до Андріана і холодно, крізь зуби процідив:

— Ти надто швидко піднімаєшся, хлопче. У цьому світі занадто високі стіни, і падіння з них буває фатальним для тих, хто забуває своє справжнє місце.

Андріан навіть не повернув до нього голови. Він повільно поставив свій келих на стіл, витер губи темною серветкою і лише тоді звів свій холодний, порожній погляд на Мелфоя. У його зіницях відбивалося світло свічок, але воно здавалося мертвим, схожим на відблиск криги у глибокій печері.

— Твоя проблема, Люціусе, у тому, що ти міряєш велич кількістю золота і старих титулів, — тихо сказав Андріан, роблячи крок уперед і змушуючи Мелфоя мимоволі на секунду відступити під тиском цієї темної аури. — А я вимірюю її владою над самим життям і смертю. Стережись, щоб твоя заздрість не стала першою перешкодою, яку мені доведеться прибрати зі свого шляху.

Повернувшись до нього спиною, Андріан повільно вийшов із зали, залишаючи смертежерів у густій атмосфері ненависті та страху. Вони тепер знали: він був не просто улюбленцем Лорда. Він став новою загрозою, яка почала затьмарювати їх усіх, і в цій холодній війні за прихильність темряви вижив би лише один.