Розділ 15. Без каяття

Дата: пізній вечір травня 1983 року

Місце: Особисті покої Андріана в маєтку Лестрейнджів

Нічна тиша у маєтку Лестрейнджів була важкою та в'язкою, мов застигла смола. За вікнами спальні гудів травневий вітер, гойдаючи темні гілки вікових дерев і кидаючи  химерні тіні на кам'яну підлогу. У кімнаті панував холод: камін давно згас, залишивши по собі лише сіру купу попелу та слабкий запах спаленого вугілля.

Андріан сидів на краю широкого ліжка, знявши важку темну мантію. Його біла сорочка ледь помітно виділялася на тлі навколишньої темряви. На лівому передпліччі під тонкою тканиною пульсувало чорне коло Темної Мітки — знак, який тепер жив власним ритмом, зливаючись із биттям його серця.

Усього якихось три години тому в сирих підземеллях сталася подія, яка для будь-якої іншої людини стала б початком нескінченного психічного пекла. Він убив свого найкращого друга. Людину, з якою ділив дитинство, мрії, перші магічні експерименти та клятви вірності. Убив не в бою, не заради виживання чи захисту секретів, а просто тому, що віра та світло у погляді Мирослава дратували його нову, випалену темрявою сутність.

Звичайна людська психіка на його місці вибухнула б хвилею паніки, істерики чи виснажливих докорів сумління. Мозок мав би малювати жахливі картини, змушуючи кричати в темряві.

Але в цій кімнаті панувала абсолютна, майже стерильна тиша.

Андріан повільно ліг на подушку, закинувши руки за голову. Він заплющив очі й прислухався до власних відчуттів. Жодного тривожного відлуння. Жодного образу застиглих очей Мирослава, що дивилися на холодну бруківку. Його сумління, яке колись було джерелом його емпатії та людяності, тепер являло собою мертву, атрофовану порожнину. Воно було повністю вирізане, випалене ритуалами, кров’ю та власним свідомим вибором.

Він чекав на кошмари. На той страшний сон, де повертатимуться обличчя загиблих товаришів, де підземелля знову наповнюватимуться криками минулого.

Проте сон прийшов швидко, безжально й безмовно. Це був сон без сновидінь — глибокий, провальний, темний, у якому не було місця ні провині, ні сумнівам, ні жалю. Його дихання було рівним і спокійним, а пульс не прискорився ні на удару.

Коли перші бліді промені світанку пробилися крізь важкі оксамитові завіси вікна, Андріан розплющив очі. Він почувався не виснаженим чи зламаним, а дивовижно відпочилим, ніби скинув із плечей величезний непотрібний тягар.

Перехід завершився. Він остаточно перестав бути людиною, яка здатна відчувати біль від втрати. Народився той, для кого знищення минулого стало лише черговим кроком до абсолютного панування. Його еволюція у хаосі тривала.