Розділ 14. Перша велика смерть

Дата: середина травня 1983 року

Місце: глибоке підземелля маєтку Лестрейнджів

Тиша в кам'яній камері була настільки густою, що здавалося, її можна різати ножем. Мирослав сидів біля сталевого стовпа, прикутий важкими кайданами, які встигли врізатися в зап'ястя до крові. Його дихання було слабким, але в очах, що у темряві дивилися на двері, все ще горів той самий упертий, непокорений вогник. Надія на порятунок згасла, проте віра у власні ідеали — у те саме «світло», про яке він казав напередодні, — продовжувала пульсувати в його змученому серці. І саме ця віра виявилася його найбільшою помилкою.

Важкі кроки знову луною рознеслися по коридору. Двері відчинилися, і в камеру зайшов Андріан. На його обличчі не було ані гніву, ані задоволення — лише абсолютна, крижана байдужість, яка лякала набагато більше, ніж відкрита жорстокість смертежерів.

Мирослав підняв голову. Губи його здригнулися у слабкій, майже жалісній усмішці.

— Ти повернувся... — прошепотів він хрипким голосом. — Значить, ти все ж таки думаєш про це. Значить, у тобі залишилося щось людське, Андріане...

Андріан зупинився в кроці від нього. Він дивився на колишнього товариша не як на ворога чи зрадника, а як на настирливу пляму на відполірованому склі, як на щось непотрібне, що порушує ідеальну, стерильну тишу його нової свідомості.

— Ти помиляєшся, Мирославе, — спокійно сказав Андріан. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася вага свинцю. — Я повернувся зовсім не для того, щоб слухати твої нагадування.

— Тоді чому? — Мирослав напружився, відчуваючи, як у повітрі різко змінилося магічне поле.

Андріан повільно витягнув із рукава чорне древко палички. Кінчик зброї ледь помітно світився холодною зеленуватою аурою.

— Тому що твоє світло дратує мене, — вимовив Андріан без жодної емоції, так, ніби констатував простий метеорологічний факт.

Ці слова пролунали як вирок. У них не було потреби з погляду військової стратегії чи інформаційної безпеки. Мирослав був повністю зламаний фізично, він не становив жодної загрози і не міг нічого розказати. Але його незламність, його наївна віра у справедливість і дружбу, які Андріан уже давно  викорчував, діяли на нерви новому ядру Андріана, як фальшива нота у симфонії хаосу. Цей відгомін минулого був йому просто огидний.

Мирослав устиг лише широко розплющити очі від несподіванки й жаху, коли Андріан різко, без найменшого вагання вздовж чи впоперек, змахнув паличкою.

— Авада Кедавра.

Осліпливий, отруйно-зелений спалах на мить залив темне підземелля, відбившись від вологих кам'яних стін. Закляття вдарило Мирослава прямо в груди, обірвавши його життя швидше, ніж він встиг усвідомити біль.

Тіло колишнього друга зсунулося вперед, важко повиснувши на ланцюгах. Світло в його очах згасло назавжди, залишивши лише порожній, скляний погляд, що дивився в холодну бруківку. На його обличчі назавжди застиг вираз глибокого подиву й болю від того, що смерть прийшла не від рук катів-чужинців, а від найкращого друга.

Андріан опустив паличку. Він подивився на мертве тіло без жодного тремтіння в пальцях чи докорів сумління. Усередині нього нічого не обірвалося — лише зник останній тонкиий місток, що з'єднував його з минулим. Душа остаточно зачинилася у крижаному панцирі.

Він розвернувся і попрямував до виходу з камери, не озираючись назад. Перша велика смерть від його власної руки сталася не у вогні бою, а в тиші підземелля — як тихе підтвердження того, що колишній Андріан остаточно помер, поступаючись місцем абсолютній темряві.