Розділ 13. Спроба повернення

Дата: початок травня 1983 року

Місце: глибоке підземелля маєтку Лестрейнджів

Повітря в ізольованій камері нижнього ярусу було густим, липким від вогкості й пропахлим застарілою кров'ю та мідним присмаком страху. Кам'яні стіни, вкриті товстим шаром багатовікового моху та соляних відкладень, глушили будь-які звуки із зовнішнього світу, перетворюючи простір на закриту могилу для живих. Єдиним джерелом світла тут служив тьмяний, мерехтливий смолоскип у коридорі, чиє полум'я кидало довгі, химерні тіні на холодну бруківку.

Мирослав був прив'язаний товстими магічними ланцюгами до важкого сталевого стовпа посеред камери. Його тіло вкривали синці та кровотечі від попередніх грубих допитів, які проводили інші смертежери, але найважчим тягарем для нього залишалося не фізичне виснаження, а глибоке розчарування та ментальна втома. Його голова була опущена на груди, дихання — поверхневим і хрипким.

Важкі, розмірені кроки пролунали в коридорі, змушуючи кайдани злегка дзенькнути. Звук відмикання замка пролунав металевим скреготом, і важкі дубові двері повільно відчинилися.

У проході з'явилася висока, закутана в чорну мантію постать. Андріан не одягнув маску. Його бліде, загострене обличчя висвітлювалося холодним спалахом магічного світла, а погляд темних очей був повністю позбавлений будь-яких емоцій — він дивився на бранця так, ніби перед ним лежав непотрібний предмет, а не людина, з якою колись ділили і хліб, і надії.

Мирослав підняв голову. Його розфокусовані від болю очі спочатку не впізнали гостя у напівтемряві, але коли він сфокусував погляд на знайомих рисах обличчя колишнього побратима, подих у нього перехопило. На мить у його втомлених очах спалахнула неймовірна, майже божевільна надія.

— Андріане?.. — голос Мирослава зривався на шепіт, перетворюючись на болісний кашель. — Хвала небесам... Тобі теж вдалося вирватися? Чи тебе... тебе теж схопили? Благаю, скажи, що ти прийшов звільнити нас...

Андріан зупинився в метрі від нього. Він не підійшов ближче, не простягнув руку допомоги. Його руки були складені на грудях, а пальці міцно тримали чорне древко чарівної палички, з якої ледь помітно сочилася тонка аура темної енергії.

— Мене ніхто не схоплював, Мирославе, — його голос пролунав рівно, сухо і холодно, наче удар крижаної води об камінь. — Я прийшов не для того, щоб тікати.

Мирослав завмер. Надія, що щойно спалахнула в його очах, розсипалася на попіл, поступившись місцем глибокому, липкому жаху і непорозумінню. Він перевів погляд на темну мантію Андріана, на його холодну постать, а потім нижче — на ліве передпліччя, де під тканиною ховалося живе клеймо Темного Лорда.

— Ні... ні, це неможливо, — Мирослав почав лихоманково смикати руки в кайданах, метал заскреготів об камінь. — Вони зламали тебе там, у підземеллях? Белатриса? Волдеморт використав на тобі Імперіус чи страшні прокляття? Подивися на мене, Андріане! Це ж ми! Ми клялися захищати один одного, боротися за світло, за наших людей! Згадай усе, за що ми стояли!

Мирослав задихався від натхнення і відчаю, намагаючись достукатися до того колодязя пам'яті, де колись жила їхня дружба.

— Добро і справедливість не зникають просто так, Андріане! — кричав він, незважаючи на біль у змученому тілі. — Навіть якщо Орден зараз слабкий, навіть якщо ми зазнаємо поразок, це не означає, що темрява має перемогти. Ти ж рятував людей! Ти вірив у те, що кожен має право на життя! Невже ти дозволиш цим монстрам стерти все, чим ти жив? Повертайся до нас. Дамблдор допоможе, ми знайдемо спосіб очистити твій розум від їхньої отрути... Ми ще можемо все виправити!

Його слова лунали стінами крипти, перетворюючись на безпомічне відлуння. Бранець говорив щиро, кожне його слово було пронизане болем і вірою в те, що людську душу можна врятувати навіть із самого пекла.

Андріан слухав його абсолютно байдуже. У його свідомості не ворухнулося жодної струни співчуття. Аргументи про «добро», «справедливість» і «світло» здавалися йому настільки жалюгідними, наївними та дитячими, що викликали лише легку, майже непомітну іронічну усмішку на кутиках його блідих губ. Для нього цей світ більше не ділився на чорне і біле; він бачив його як сукупність ресурсів, слабких і сильних, де виживає той, хто володіє абсолютною владою.

— Ти все ще віриш у казки, Мирославе, — тихо сказав Андріан, і кожне його слово падало в тишу камери важким молотом. — Ти кажеш про добро. Але що таке добро? Це слабкість тих, хто не має сил диктувати свої правила. Ти говориш про справедливість. Але справедливості не існує — є лише баланс сили, який ми встановлюємо власною кров'ю і волею.

— Це не ти говорить... це їхнє прокляття! — у відчаї викрикнув Мирослав, дивлячись на нього з благанням.

— Ні. Це я, — Андріан зробив один різкий крок уперед, наближаючи своє обличчя до бранця. Його чорні зіниці випромінювали такий холод, що Мирослав затнувся. — Те, що ти називаєш «отрутою», насправді є прозрінням. Я більше не хочу бути пішаком у чужій грі, яка сподівається на милість світлих ідеалістів. Я сам став правилом. І якщо ти не можеш цього зрозуміти, значить, твоє місце тут, серед попелу старого світу.

Андріан різко розвернувся, не чекаючи відповіді. Його мантія звихрилася в повітрі, створюючи порив холодного вітру. Він попрямував до виходу з камери, залишаючи Мирослава наодинці з його розбитим серцем і крижаною реальністю.

Коли важкі двері зачинилися із глухим стуком, у підземеллі знову запанувала мертва тиша. Мирослав повільно опустив голову на груди, а по його щоці покотилася сльоза — не від фізичного болю, а від остаточного розуміння того, що його найкращий друг помер набагато раніше, ніж згас останній смолоскип у цій камері.