Розділ 5. Кров колишніх союзників

Дата: наступний день після рейду

Місце: руїни притулку в Котсуолдсі

Запах горілого дерева та озону змішувався з металевим присмаком крові — знайомий аромат поля бою, який колись викликав у Андріана нудоту. Тепер він вдихав його спокійно.

Він стояв посеред зруйнованого млина. Бар'єри, які він допоміг обійти, були випалені дощенту. Тіла трьох новобранців лежали там, де вони зустріли свою смерть — вони навіть не встигли витягнути палички. Погляд Девіда, молодого хлопця з відкритим і щирим обличчям, тепер був спрямований у порожнечу, встеляючи собою запилюжену підлогу.

Белатриса проходила повз, наспівуючи якусь хриплу мелодію, і зневажливо штовхнула черевиком тіло Елізи. Андріан не здригнувся. Він дивився на них, як на невдалий експеримент, як на помилку в обчисленнях, яка була вчасно виправлена.

— Вони були слабкі, — холодно зауважив Андріан, розглядаючи випалені стіни, на яких ще виднілися залишки захисних рун. — Надто довірливі. Це їх і вбило.

Він очікував, що в цей момент прийде каяття. Що спогади про те, як він навчав їх захищатися, прорвуться крізь крижану оболонку, яку він вибудував, і розірвуть його на частини. Але всередині панувала дивна, майже медитативна тиша.

Він не відчував болю. Замість нього прийшло відчуття «холодного тріумфу». Це було усвідомлення досконалості стратегії: він передбачив дії Ордену, він розрахував час, він привів своїх нових союзників до успіху. Смерть колишніх друзів стала лише підтвердженням його нової могутності. Він більше не був тим, хто рятує — він став тим, хто вирішує, кому жити, а кому залишитися попелом.

Белатриса зупинилася поруч і поклала руку йому на плече, її пальці були холодними, як у мерця.

— Ти відчуваєш це, Андріане? Це не просто смерть. Це звільнення. Ти більше не зв'язаний обіцянками. Тепер ти належиш лише цілі.

— Я бачу це, — відповів він, навіть не глянувши на неї.

Андріан підняв паличку і вимовив закляття «Інсендіо», спопеляючи залишки притулку. Він не хотів, щоб тут залишилося хоч щось, що нагадувало б про його минуле життя. Коли вогонь поглинув тіла, він відчув, як останні нитки, що пов'язували його з Орденом Фенікса, перетворилися на дим.

Він розвернувся і пішов геть, не озираючись. Позаду нього горіла його колишня совість, а попереду, у темряві, на нього чекав новий світ, де не було місця для жалю — лише для чистої, холодної влади.