Розділ 4. Зрада Ордену

Дата: середина лютого 1983 року

Місце: Кабінет Темного Лорда, маєток Лестрейнджів

Атмосфера в маєтку Лестрейнджів змінилася. Андріан більше не був бранцем; тепер він став примарою, що вільно пересувалася коридорами, де кожен погляд смертежерів був змішаний зі страхом та вимушеною повагою. Проте за цією ілюзією свободи крилася найжорстокіша форма неволі — служба ідеології, що харчувалася смертю.

Темний Лорд сидів за масивним столом із чорного дерева, його довгі пальці барабанили по поверхні, наче він вистукував ритм майбутнього хаосу. Перед ним лежала мапа Англії, на якій чарівним чорнилом пульсували точки — безпечні притулки Ордену Фенікса.

— Альбус Дамблдор став передбачуваним, — голос Волдеморта нагадував шелест сухого листя. — Він намагається захистити своїх «пташенят» у місцях, які вважає непомітними. Але він не врахував однієї зміни в рівнянні. Тебе, Андріане.

Андріан підійшов до карти. Його серце, раніше готове вибухнути від болю за кожен такий об’єкт, тепер билося рівно, мов механічний годинник. Він пам’ятав цей дім у Котсуолдсі. Там переховувалися троє молодих новобранців, яких він сам колись тренував основам щитових заклять. Він знав їхні імена: Томас, Еліза та юний Девід. Він знав, що вони вірили йому, як рідному братові.

— Сейфхаус у Котсуолдсі, — вимовив Андріан, і його голос не здригнувся. — Старий млин за межами селища. Захист підтримується за рахунок крові трьох магів, що чергують по черзі. Якщо атакувати з півночі, де захисний бар’єр слабший через вплив природних геомагнітних потоків, вони не встигнуть активувати портключі.

Ця інформація була смертельним вироком. Він не просто видав координати — він виклав тактичний аналіз того, як найефективніше вбити тих, хто довірив йому своє життя.

Волдеморт уважно спостерігав за ним, шукаючи ознаки коливань. Але Андріан лише вказав кінчиком палички на точне місце на мапі. Його свідомість була повністю закритою — він наче відсік від себе частину душі, що пам’ятала про дружбу та обов’язок. Він навчився використовувати власну пам’ять як інструмент, вилучаючи емоції, щоб бачити лише «вигідні позиції» та «слабкі точки».

— Чудово, — тихо промовив Лорд. — Белатрисо, збери загін. Андріане, ти очолиш цю операцію. Це буде твій перший доказ того, що ти перестав бути частиною їхнього світу.

Андріан кивнув. Він бачив, як на мапі згасла точка, що позначала притулок. Він відчував, як темрява всередині нього розширюється, заповнюючи простір, де колись були емпатія та жаль. Він не відчував тріумфу, лише холодну задоволеність від того, що операція була спланована бездоганно.

Коли він вийшов із кабінету, він побачив у дзеркалі на стіні своє відображення. Його очі здалися йому порожніми, наче колодязі, в яких потонуло сонце. Він більше не рахував себе зрадником. У його новій системі координат зрада була лише переходом на бік сили. А сила не знає жалю до тих, хто не може себе захистити.

Він готувався до рейду, перевіряючи закляття на своїй паличці. Кожна підготовча дія була кроком до того, щоб випалити останню прихильність до Ордену, перетворюючи пам’ять про молодих учнів на звичайні мішені у грі, де ціною була лише влада.