Розділ 36

Суїцид. Кожного дня один підліток у світі скоює цей злочин. Так, саме злочин. Адже, забираючи у себе життя, людина краде у самого себе майбутні яскраві моменти, яким ще поки не судилось бути, та вони мають місце трішки на далі на життєвому шляху. Вбиваючи себе, людина краде друга, кохання усього життя, дитину, чи просто хорошу особистість у інших.

Але чому?

Тому що хтось настільки розчарувався, що не бачить сенс. Тому що самотній. Є ще багато-багато причин.

Здається, не багато хто піде на таке. Не у кожного достатньо сміливості. Однак головне у тому, що не вистачило сил продовжувати далі, йти проти вітру, почуттів, бо ж це найважче — супротив.

Але потрібно. Потрібно підняти голову вверх, навіть, якщо серце повністю розбите. Тому що ще найдеться людина, яка зможе зібрати по шматочках найважливіший орган. Лише потрібно почекати, вистояти.

«Все, що нас не вбиває — робить сильнішим». Так зроби себе сильнішим сам, а не вбивай!

Однак, інколи надто пізно це говорити.

***

Це був такий же, як усі, травень. Теплий, сонячний місяць милував очі квітучими деревами і ароматом справжньої весни, а ще краще — наближенням такого довгоочікуваного літа. Повітря було пропитане атмосферою свята і запахами бузка. Куди не поглянь — всюди мчить дітвора до школи. Саме біжить, бо ж сьогодні останній дзвоник.

Одинадцятикласники у святковому вбранні, а позаду батьки з сяючими очима та з деяким сумом усвідомлюють, що діти виросли.

Проте там немає однієї сім’ї. Сім’ї, яка заливається слізьми, сім’ї, що замість того, аби дивитись на дочку, ледве ладнає з болем, що розриває жалюгідну подобу серця, що залишилось, на шматки. Там батько, суворий та серйозний завжди, зараз, згорбившись, стирає солоні сльози, які не може стримати. Брат, для якого його маленька сестричка була промінчиком сонця, яку обіцяв завжди оберігати, та не зміг захистити від самої себе. На маму, яка дев’ять місяців виношувала це дитя, неможливо й поглянути. Колись охайна жінка, зараз спухла від того болю, який тепер назавжди з нею…

Господи!

Мене наче струснули, а все тіло затремтіло. Холодний піт виступив на лобі, а головний орган став навмисне вибивати грудну клітку. Я натягнула капюшон на голову, намагаючись сховатись, та не знаю, від чого. Так, я все ще у кофті, а не вбранні путани.

Тільки от це не забрало моїх намірів. Сьогодні це повинно статитись. Та є одна незавершена справа. Взявши телефон, я з тремором у руках почала писати повідомлення, тому що потрібно розставити усі точки над «і». Не залишити за собою недосказанних слів.

Кому: Ян Володимирович

Ти говорив, що я заслуговую приниження, так, погоджуюсь. Зараз знову буду принижуватись перед тобою, але уже востаннє. Пам’ятаю, як колись ти казав, що я сильна. Та ти знову збрехав — я слабачка, тому що лише такі людина підуть на цей крок. Просто уже не хочу боротись за майбутнє. Мені здається, що весь ліміт щастя я витратила з тобою. Коли ми розмовляли, коли ти цілував мене, чи у хвилини мовчання. Ще пам’ятаю, як одного разу спитала, чи кохаєш ти мене, на що ти лише відповів «хіба тобі недостатньо моїх поцілунків?» Тоді так не зрозуміла, що це означало «ні», а зараз надто пізно це усвідомлювами. Говорять, що прощатись потрібно гарно, але не знаю, як вийде у мене. Скажу лише одне, те, що так хотіла почути від тебе.

Я кохаю тебе, Яне…

Надіслати

Знову втомлено лягаю ла ліжко.

17:45 — така зараз година. Не знаю чому, та мені захотілось почекати до 18:00. Своїх же вісімнадцять я не побачу.

Так і пролежала занурена у свої думки. У моментах, коли була щаслива, та і загалом аналізуючи життя. Мені здається, я непогана людина, принаймі була до Яна.

— Нумо, Лєно, зроби вже це, — мовила в пустоту. Стаю біля підвіконня, кладучи телефон у кишеню. Напевне, він навіть не прочитаж це. Та нехай, скоро мені уже буде все одно на це.

Рука торкається до пластикової ручки вікна, як раптом чується дзвінок у задній кишені джинсів.

Потрібно було відключити телефон. Посміхаюсь, цікаво, хто почує мій голос останнім?

Серце знову пропускає удар. Чому він?!

Вхідний дзвінок: Ян Володимирович

Зовсім не хочу брати трубку, та мені навіть цікаво, що він скаже. Адже мій час практично прийшов.

17:57

— Що ти хочеш? — роздратовано мовлю, а руки уже тремтять. Стою на підвіконні, чому там усе таке маленьке?..

— Спустись, потрібно поговорити, — холодом віє за верству. Навіть бачу  пронизливий погляд, який дивиться у саму душу. Та одне не розумію… Він приїхав. Навіщо?

— Ні, — що Ян мені скаже? Уже немає часу на довгі промови і прощання. Зараз є я, ручка від вікна, на якій уже зімкнені пальці. Долоні потіють від хвилювання, а дихання в трубці здається рваним, як і моє. За вікном усе таке, як і в думках. Лише одне відрізняється — чорний автомобіль і до болю знайома людина, очі якої спрямовані на моє вікно. — Для чого ти приїхав, Яне?