Розділ 35

Ми усі помиляємося. Починаючи від неправильно порахованих рівнянь, і до доленосних неправильних рішеннь. Без них неможливо, адже навіть машина інколи дає збій, і ми всі знаємо щось, що іменується «ціна похибки». Що говорити про не зовсім ідеальних людей.

Однак, кажуть, що помилки формують нас, як особистостей, загартовують, і до всього виводиться приємний бонус у вигляді досвіду і так званої життєвої мудрості. Але, якщо людина постійно потрапляє в халепу, то який у цьому сенс? Знаходити більше пригод на одне місце?

Як зрозуміти тонку межу між отриманням досвіду і просто бездумними помилками? І якщо помилки повинні формувати нас, то чому стільки зламаних, а не загартованих людей? Чому люди хочуть бути дурними, говорячи, що так легше жити? Чи ціна тієї мудрості надто велика, як і перебільшена її важливість?

Цього ніхто не знає, а судять лише виходячи з власного досвіду, як би іронічно це не звучало.

Якщо дивитись на моє життя зараз — це суцільна помилка. Кожна моя дія наче ще більше тягне на дно, а сил уже немає. Ні на те, щоб бігти, ні на те, аби просто дихати. Я втомилась настільки, що навіть сльози вже не течуть.

А доля з її чорним гумором так і залишила мене дурепою. З кожною новою секундою доводжу це. Так де ж природній відбір? Світові ж не потрібно слабких, то чому я все ще дихаю?

Я стояла, розгублена і розбита посеред ночі, поміж незнайомих людей. Через хвилину-дві закляклість пройшла, захотілось помчати за Дар’єю, яка чимдуж бігла кудись в далечінь.

— Дашо! Стій! — уже було роблю перший крок, як хтось затримує мене. Переводжу повний люті погляд на Саву, зустрічаючись з його серйозним. — Відпусти мене, я повинна піти за нею і все пояснити! — кричу, як божевільна, видираючись, та хлопець і не думав слухати. Упускаю той момент, що на нас дивляться усі, та чхати хотіла. Зараз головне Левченко.

— Лєно, дай Даші час, їй потрібно побути одній. Я серйозно, — я не бачила Савелія без хитринок в очах, напевно, ніколи. І це настільки привело мене в шок, що я послухала його. А потім у голову вдарило інше: там ж Ян. Він на це все дивився?

— Яне! — гукаю вдалечінь, але… Верчу головою в різні боки, бачачи лише пусту вулицю, ледве освітлену вуличним ліхтарем. Він просто пішов після усіх цих слів? Просто пішов…

— Немає твого ненаглядного. Ходімо, — Сава бере мене з собою, та я і кроку не можу ступити. Образа починає дусити, а комок в горлі раптом стає непереможною перегородою, аби легені працювали. Ян прийшов, втоптав мене в болото, принизив, а в кінці ще й плюнув у душу і просто втік. Як боягуз! Жалюгідний… Ні, це я така. Тому що знову починаю плакати, як сопливе дівчисько, і все одно, що мене обіймає Савелій, що хтось спостерігає за цим. Це неможливо стримати, біль проникає навіть крізь найменші щілини душі.

А потім після істерики я раптом знаходжусь на чужій кухні, у руці чашка зовсім не смачного чаю, з якого все ще йде дим, а переді мною зовсім не та людина, що годиться на роль жилетки. Та стає нею, єдиною особою, яка почує нашу з Яном історію. Я не помітила, як ми тут опинились, навіть не усвідомлюю зараз нічого, погляд розмитий між предметів і нього. Сава, він же Савелій, він же зовсім не той, ми різні, а наші шляхи знаходяться у діаметрально протилежних напрямках. Та тим не менше ми з ним тут. Відчуваю погляд хлопця на собі, мій же без ознак життя, що напрямлений на різнокольорову барвисту чашку, малюнок якої так і не запам’ятався навіть через десять хвилин його споглядання.

— Лєнок…

— Тільки не читай мені нотацій, будь ласка, — тихо говорю, а він тільки ледь-ледь посміхається, та помічаючи гримасу на моєму обличчі, стирає посмішку зі свого лиця.

— Я лише хотів сказати… Тобі потрібно забути його. Вчитель — це занадто ванільно навіть для тебе, — хмикаю від фрази Сави, підіймаючи очі на нього. Зараз Савелій підіймає кутики губ впевненіше. На моєму обличчі з’являється тінь посмішки, що здається надто гротескним після всього. Однак хлопець розцінює це по-іншому: підсідає на стілець поряд і дозволяє собі накрити мою долоню своєю. Косо дивлюсь на нього, нерозуміючи таких дій.

— Ти чого?

— Ну, у фільмах завжди так роблять під час слізних розмов, — хитринки в очах Сави танцюють не на жарт, примушуючи знову посміхнутись. — Бачиш: допомагає!

— Треба було тобі на психолога йти вчитись, а не в ПТУ, — «вчитись», чомусь навіть корінь слова, що хоч трішки може бути пов’язаним з Яном, стирає подобу посмішки з обличчя, знову вводячи в сум. І це не приховується від Савелія, коли я знову байдуже вдивляюсь в чашку. А потім ми мовчимо, скільки — не маю поняття. Та і не хочеться нічого говорити, навіть дихати себе змушую. Однак хлопець порушує царство тиші, від чого хочеться заверещати. Немає настрою ні слухати, ні говорити, а лише мовчати.

— Лєнок, я розумію, що, можливо, зараз не найкращий час, та мені здається, що вигнати одного можна лише іншим, — не можу зрозуміти про що мова, адже до цього зовсім не вслуховувалась в йогго слова, вони були наче надокучлива муха, до якої звикли і не звертають уваги. Дивлюсь на хлопця, що серйозний, та водночас збентежений. Нічого не усвідомлюю до того моменту, поки його сухі губи не накривають мої… Мукаю щось нерозбірливе, намагаючись відчепити Саву від себе, а потім… Потім все горить тим самим синім полум’ям, і я відповідаю на поцілунок, плутаючись пальцями у волоссі хлопця. Не помічаю, як ми опиняємось у спальні, як раптом стає надто холодно, наче зимою. Однак продовжую цілувати його, виміщаючи весь біль у цьому поцілунку, який має гіркий присмак, з домішками чогось в’язкого, горілого і брудного. І далі сплітаю його губи зі своїми, дозволяю іти далі. А потім наче струмом вдаряє. Широко розплющую очі, стискаючи губи. Відштовхую Савелія, тепер виплескую емоції, даючи ляпас пухкій щоці.