Розділ 34

Буває ми втрачаємо людей, вони ідуть з нашого життя, залишаючи у душі пустоту. Ні, не говорю про смерть, коли людське серце зупиняється, забираючи із собою і частину серця близьких.

Я про те, коли хтось просто йде…

Не по своїй волі, чи спеціально — це неважливо. Є факт. Факт того, що більше не буде моментів разом, факт того, що нитка, яка зв’язувала вас, порвалась. Інколи хтось винен: сварки, конфлікти, непорозуміння чи егоїзм — усе це впливає на втрату. Але буває по-іншому. Коли людина іде, тому що повинна. Адже по-іншому не можна. Всесвіт чи навіть той перехожий, що розділив ваші руки на прогулянці — усе, здається, навмисно віддаляє вас. І у душі пустота, пустота, що залишилась на місці, де колись була дорога людина.

Однак ви не забудете його чи її, вони будуть у вашій свідомості, а діра у серці сповниться спогадами, мріями, чи навіть снами. І ви будете разом, правда лише на одну жалюгідну мить…

Два тижні. Стільки я не з’являлась у школі. Стільки не бачилась з друзями, не перетиналась з Яном. Здається, він, як би ванільно і приторно не звучало, став своєрідним підживленням, даючи сили, аби продовжувати гру, підтримувати її, просто жити. Так, ми лише сварились, роблячи боляче колючими словами, та зараз я зрозуміла, що сама хотіла цього. Ян потрібен мені, хоч здалеку, хоч мимохіть. І нехай це все відбувається через нього, нехай він сильно образив мене і розбив, та мазохіст всередині не може без нової дози, яка з кожним разом все більше тягне на дно.

Мене не веселить весна, не радують пташки і давно позеленілі листочки на деревах, не радує сонце і легкий вітерець. Хочеться погоди, як зимою: сльота, сіре задимлене небо. Аби було, як на душі. Таким був січень. От якраз тоді все і розвалилось. Тоді я втратила його, тоді себе і поступово усіх, хто був у моєму житті не дарма.

Так було до паскуди. А потім все пішло по похилій. Адже моє життя, практично ідеальне по мірках «до», зараз розбивається по шматках. Як і я. Ні, це не метафора — реальність.

Після розмови з Петром я була настільки знервована, що до тремору у руках додалась втрата свідомості. Це дивне відчуття. Ти бачиш, як земля іде з-під ніг, а перед очима темнота, яка заманює тебе, хоч ти зовсім і не хочеш слідувати за нею, та ідеш, повинуєшся. Зв’язок з реальністю втрачається, залишається тільки дзвін у вухах і темнота.

Морок. Так тепер можна назвати моє життя. Батьки ставляться, як до хворої (хоч душевнохвору я нагадую), а брат — ми просто не спілкуємось. Тому все ще не знаю, що він вирішив. І це незнання вбиває. Тому що кожного разу, як Петро заходить додому, чекаю вердикту, а його все ніяк немає. Лише погляди, у яких змішуються різні емоції.

Одне знаю, до себе у мене відраза. За слова, за дії…

— Я ж посаджу його, Лєно, ти це розумієш?

— Петре, все не так, як здається! Ми… Та нас навіть немає як таких, — несу якусь нісенітницю, плету все, що приходить до голови, і навіть не стараюсь фільтрувати слова. Мені страшно настільки, що, здається, серце не витримає ще хвилину, та воно продовжує битись, з кожним вдохом все голосніше. І найгірше, що Петро не вірить ні єдиному слову. — Тим більше усе вже в минулому! Тому…

— Що?! Що ти зараз сказала? В минулому?! — брат неначе озвірів, я ніколи не бачила його настільки злим. Однак, лише після того, як вимовила ті слова, до мене дійшло — щойно зізналась, власноручно взяла лопату і почала копати прекрасну ямку на двох. Тому що знаю Петра і свою сім’ю. —  Я розумію ти, малолітня дурепа, але він! Я вб’ю його! — не помічаю, як починаю шмигати носом, а потім і зовсім сльози пішли рікою. Калейдоскопом проносились думки: як дізнаються батьки, як сильно кричить батько, як презирають усі до єдиного, включаючи однокласників, працівників правоохоронних органів, а головне Ян. Навіть зараз бачу його погляд, тільки зелень очей не дивиться з теплом, там ненависть. Моє життя перетворюється на пекло. Не хочу! Не хочу, аби було так, не хочу жити так. І не буду… Просто не буду!

— Будь ласка, не треба! Я благаю тебе не рухай його заради мене! Петрику, я дуже-дуже тебе прошу! — крізь сльози. Хапаю брата за руки, перетворюючи себе на жалюгідну подобу людини, але все одно, я лише хочу достукатись до нього. Тільки б не допустити того, що може влаштувати Петро. Так сильно схлипую, як і брату все одно на те, що зараз відбуваєтсья.

— Що ти просиш? Не садити цього негідника? Ні, твій Ян Володимирович сяде, я все заради цього зроблю, — а я все зроблю, щоб ні. Не знаю, що керує мною у цей момент: безвихідь, страх, чи я просто зійшла з розуму, що не контролюю дії, та підриваюсь з місця, біжучи до столу, до єдиного гострого предмету в кімнаті…

— Якщо ти це зробиш, то я с-скою це з собою, ти чуєш мене? — хапаю ножиці, наче лещатами. Мені здається, що вони уже врізались у шкіру руки, хоч і були складені. Дивлюсь на Петра, який повністю розгублений, та мені чхати на наслідки цієї витівки, я не контролюю себе. Лише відчуваю божевілля. У голові паморочиться, а кожен вдих віддається болем. Нерви не витримують, а імпульси, які передають, здається, причиняють фізичний біль.

— Лєно, поклади ножиці на місце, — спокійним голосом мовить брат. Та це вже не допомагає.

— Тільки не чіпай його. Не чіпай! — хриплю, адже на крик уже немає сил. Очі бігають, то на нього, то на себе у дзеркалі. Стою, мов божевільна, тримаючи у рухах ті кляті ножиці. Вкриваюсь гусячою шкірою, поки Петро боїться, але не за себе — за мене. Я бачу, як він напружився і уже готовий говорити зі мною, як з дитиною, що зійшла з розуму. Але уже надто пізно.