Розділ 33

Дім. Місце, яке має власний запах, атмосферу та людей. Це слово синонімічно прирівнюється до затишку. Але ні, це не різнокольорові подушки і плед, бо ж не інтер’єр означає той затишок. Це люди. Це розмови за горнятком чаю, коли давно за північ, це посмішки разом з кумедними історіями із минулого, це те місце, куди завжди хочеться повертатись. Дім — це люди, а не стіни.

Я завжди вважала, що у гостях добре, та вдома краще. Після ночівель чи таборів бігла радісно обіймати батьків і брата. А якщо ще не хотіла повертатись, то лише через те, що ще не нагулялась, не награлась.

А сьогодні усе по-іншому. Наче квартира, у якій ми прожили все життя, стала кардинально іншою, навіть на молекулярному рівні. І все через одне повідомлення, яке так невчасно прийшло.

Від кого: Татко

Після школи відразу додому! Є дуже серйозна розмова.

Я не знала, що трапилось. Навіть гадки не мала, що сталось, та думати не хотілось. Мене все ще морозило після біології.

Думки знову зайняв Ян і його розлючений погляд, який відбився у пам’яті. У мене навіть було бажання після уроку вибачитись. Навіть підійшла до нього, хоч ноги і тремтіли, були навіть не ватними, ну або вата була намочена і перетворила зв’язки з м’язами на в’язкі субстанції.

Однак він мене прогнав.

«Навіть не думай мені щось говорити. Просто йди».

Чоловік витягнув руку, наче остерігався мене. Не поглянув, не захотів.

Я ж так мріяла, так вигадувала, як принижу його, примушу нервувати і поважати мене. За те, що змогла його побороти, хоча б на хвилю бути више вчителя. Проте не врахувала, що нехай Ян чи хтось інший, у такому віці вже був, а учениця у його ні. Ян дорослий, а я маленька дурепа, яка втягнулась в гру, собі не під силу.

По-дурному сподіватись на перемогу, коли навіть за теорією імовірності шанси нульові. Хтось скаже, що це нереально. Та я не великий математик, тому для мене є реальність, а не думки мислителів, які щось там колись вирішили.

У таких роздумах була весь час, збираючись з останнього уроку. Уже виходила з кабінету, коли через однокласника, який надто спішив додому, вдарилась плечем в одвірок.

— Можна акуратніше, — роздратовано говорю Ковальову, який, здається, того і чекав. Хлопець оголює жовті зуби, даруючи мені уїдливу посмішку.

— Ти також могла бути акуратнішою з біологом. Через тебе половина класу має двійки, — так от у чому сіль. Набираю більше повітря у легені, намагаючись не роздувати конфлікт.

— Не пригадую, аби тебе надто цікавили оцінки, — уже збираюсь іти, як він хапає мене за руку. Стискаю зуби, видираючи лікоть. Усім в задоволення це робити? Ще й Ковальов… За одинадцять років навчання ніколи не відрізнявся особливим захопленням до науки. Що це зараз за цирк?

— А тепер почали. Тому ти, Лєно, повинна…

— Якщо б ти взявся за розум, то вивчив би і сьогоднішню тему. Як тобі нема до кого причепитись — іди помучай першокласників. А мені потрібно додому, — намагаюсь говорити спокійно. Я ж його знаю. Цей хлопчина ніколи не відрізнявся етикетом та манерами, і взагалі багато чого творив за всю історію перебування у школі. Про таких говорять, що не розуміють, чого вони досі тут, а не пішли після дев’ятого. Тому Ковальов, якого на ім’я не кликали, певно, ніколи, типічний двієшник, який на дозвіллі сміється з потішних малих і палить на аварійних сходах. Мені з таким робити нема чого, а тим більше сперечатись. Однак, хлопець думає по-іншому.

— Лєно, не роби з себе круту. Ти повинна зробити так, щоб Ян Володимирович не виставляв цих оцінок.

— Боже мій, та що я можу?! Отямся, порухай мізками, він мені також два поставив. Чи я повинна на колінах випрошувати не ставити бідному Ковальову поганий бал? Ти сам себе чуєш? — кричу на хлопця, розмахуючи руками. Звісно, мій монолог його не зачепив, та і все одно. Що однокласник взагалі собі думає? Я також заручник ситуації. Бачу, що біля нас зібралась немаленька група людей, які тільки те і роблять, що підтакують Ковальову.

— Це ти і маєш зробити!

— Вибачся, і попроси не ставити!

— Ти винна, ти і розбирайся!

— Хочете знайти крайнього, добре, стану. Але іти ні до кого не буду, — як же дістали, от вчишся з ними одинадцять років, а потім роблять тебе вигнанцем через одну біологію. Підступні, противні люди! До цього моменту я вважала свій клас дружним, але ні, це все була маска: якщо все добре, то прекрасно, а як що-небуть іде не так — ми на війні, тільки кожен проти тебе.

— А що ж ви такі розумники самі не вивчили? Домашнє було для усіх, і чхати буде Яну Володимировичу на те, що ви там вигадали про вибачення Лєни. Відстаньте від неї, праведники великі, — повертаюсь на одну лише фігуру, яка ніби нехоячи, та все ж захищає мене.

Варя… Дивлюсь їй в очі, бажаючи бачити там відтінки дружби, та цього нема. Там нічого. Однак, дівчина все ж розпихує всіх, проводячи мене вздовж коридору, і залишає за поворотом. З подивом дивлюсь на Грін, яка беземоційно стоїть. Мовчки. Без єдиного слова.

— Дякую, я би не… — починаю тихо говорити, боячись навіть подивитись на подругу однокласницю.

— В пам’ять про нашу дружбу. Та це не відміняє того факту, що ти вчинила неправильно.