Розділ 32

Здається, уже всі люди знають, як описати біль, та не фізичний, а моральний. Це тоді, коли тебе ломають зсередини, стискають нутрощі, мов лещатами, чи наче вдяряють у сонячне сплетення. Так, це усе метафори, які люблять використовувати письменники, аби краще показати весь спектр емоцій. А що у реальності відчуває людина, коли їй боляче морально? Як описати те, що навіть зрозуміти неможливо? Наче всі органи на місці, температура тіла також у нормі. Однак, людина все одно відчуває дивне всепоглинаюче почуття власної безпомічності, адже неможливо справитись з болем. Це нездужання не дослідили вчені, і ліків від цього як таких нема.  Потрібен час, але у кого він є зайвий, аби оговтатись? Життя надто коротке, а в ньому так багато перешкод. Але без них неможливо — такий закон…

Шкільний дзвінок змусив мене здригнутись, відчепити пальці від підвіконня, фаланги ж майже намертво стиснули його, аж до болю у кісточках, та хіба це зрівняється з тим, що усередині?

Я думала, що Ян такий собі паскудник-вчитель: грається, приближує і відштовхує з інтервалом у секунду. Але уже можна було зрозуміти, що моє судження хибне. Він просто садист, якому подобається упиватись моєю реакцією. А як це ще пояснити? Ян принизив мене, при цьому нічого не зробив такого, що би переходило межі. Просто дав презентацію з теми, яку проходимо. «Хіба дитину, що вступає в медичний університет, повинні бентежити хоч якісь системи свого ж організму?» По-факту ні, але жирний підтекст, який ховався під цим завданням, був зрозумілий усім.

Почуття переповнювали. Мені не хотілось плакати — уже достатньо вилила сліз через цього бездушного чоловіка. На місце образи прийшла злість, а це куди феєричніше. Мене уже розпирає, але не до пари з вух, навіть не до почервоніння обличя, а до бажання кричати, та не просто вголос, а на нього. Є невблаганне бажання висказати усе в лице Яну і нарешті дізнатись: через які провини чи заслуги мені «пощастило» стати місцевим ізгоєм. Усе завдяки улюбленому вчителю.

Безумства у моїй голові не зупинити.

Я вибігла у коридор, незвертаючи уваги ні на дітей, які мов зграя риб пливли коридором, ні на Дар’ю, яка гукала мене. Була лише я і моя ціль.

Кабінет біології.

Першим ділом хочеться постукати, та ривком відчиняю двері і так само сильно нею грюкаю, від чого дзвенить у вухах. Відчуваю, як кров закипає у венах, а дихати стає тяжко. Адреналін вдаряє у голову. Мене уже усю трясе, а я навіть слова не вимовила, лише дивлюсь на нього, тремчу усім тілом, а очі, певно, палають.

— Що ти вриваєшся, як до себе додому? Батьки не навчили манерам? — мовить роздратовано, окидаючи поглядом, який наче кричить, що моя персона йому уже набридла, а ще вчительський тон, що ще більше підливає масла у вогонь. Ян стоїть, витираючи якусь мазанину з дошки, і лише кидає вичікувальні погляди. А я не можу нічого промовити — паралізувало, залишивши кашу у голові і бажання задусити чоловіка власними руками. Мені здається, що чую, як шиплю. — Якщо ти прийшла щось сказати: говори. Якщо просто повитріщатись, то не витрачай мою перерву. Я і так змучився за сьогодні, — від мене, певно? Прямо натякаєш мені вимітатись? Усе, гачок спущено, нема назад дороги. Мені потрібне було його слово, стимул, аби остаточно зірватись, недивлячись ні на що.

— Ти. Зробив. Це. Навмисне. Ти спеціально дав мені цю тему, аби наді мною знущались! — репетую я, розмахуючи руками. Напевне, схожа на божевільну з червоними щоками і, точно, розтертою тушшю, та хіба це важливо зараз?

— Ти тільки зараз помітила, що з тебе сміються? Хіба є ще людина, яка поважає тебе?

— Це не правда! — істина.

— Хіба? Хіба Варвара і Єгор не віддалились від тебе? А Ковальов не травить свої непристойні анекдоти прямо перед твоїм носом? Хіба ти не сидиш постійно сама, а якщо ходиш, то з Левченко, подружкою твоєю Дашею, і то під косими поглядами? У мене галюцинації, так?! — замовкни! Зрадницькі сльози знову виступають на очах, та я не дозволяю цьому перетворитись у істерику. Ян недостойний бачити це.

— Замовчи! — він підходить ближче, а я по-дитячому закриваю вуха руками. Заплющую очі, аби не бачити його лице, затримую дихання від аромату одеколону, не хочу зараз ні бачити, ні чути. Мені не потрібна ця правда, моя ілюзія куди краща! І Ян не здатен за лічені секунди розвіяти її. Він не всевладний, не настільки керує мною.

— А все заради чого? Заради бажання щось комусь довести? Самій не противно від себе? — Ян забирає мої руки від голови, примушуючи дивитись на нього. Зелень очей зараз незвичайно темна, однак, здається, що бачу, як блистять сльози на моїх віях.

— Я втратила все через те, що зв’язалась з тобою! — відчуваю, як маленька солона крапля все ж залишає вологу доріжку на щоці, потім ще одна. Дивлюсь на Яна з молитвою, хоча сама не розумію, що прошу. Просто хочу своє життя назад… Здригаюсь, і плач вже не зупинити. А потім по тілу і зовсім йде мов електричний струм, коли Ян трохи шаршавим пальцем стирає сльозу зі щоки, від чого мимоволі стискаю щелепи. Його обличчя надто близько до мого, я заглядаю у зелень очей, і вона тягне. Але зараз там немає зловтіщання, там гіркота, навіть співчуття, що здається нереальним. Проте, так чоловік робить ще гірше. Як і завжди… Забираю його руку з лиця, від чого відразу стає холодно. Здається, що не чую стукіт власного среця — воно припинило свій марш.

— Мені не потрібна твоя жалість, Яне, — не треба так дивитись на мене. Я не розбита ваза, людина — можливо, так. Але він не має права витирати мені сльози. Це  меншою мірою лицемірно. Сам довів, сам і рятує. Та тільки героєм від цього не стають, лише добавляють рівень злочинності.