Розділ 31

Ми не знаємо, хто поряд з нами. Друзі, просто знайомі, чи навіть перехожі люди — усі вони однаково невідомі нам. Хтось скаже, що це нісенітниця, та тим не менше, я у цьому впевнена. Ми бачимо лише те, що хочемо, лише те, що нам показують, і головне — як. Інколи сіра непримітна мишка для тебе, для інших душа компанії. Для тебе вітряний парубок, через постійні жарти і не завжди пристойний гумор, та він буде вірнішим, ніж інтелігентний хлопчик.

Навіть близькі нам люди: ти думаєш, що все знаєш про них, як зачитану до дир книгу, а потім вони відкриваються із зовсім іншої сторони, не завжди хорошої.

До чого я це? Не потрібно вводити себе в оману, не потрібно робити висновки, адже вони все одно будуть неправильними.

Взяти до прикладу Єгора. Завжди думала, що він практично ідеальний: симпатичний, з собачою добротою у карих очах. Він не любив хизуватись, не пащекував до вчителів, та і взагалі був хорошим хлопцем, та при тому назвати його нецікавим язик не повернеться. З однокласником я завжди сміялась, почувала себе якось по-домашньому. Однак зараз усвідомлюю, що все минуло, як і легкість, як і наша дружба, якої, видно, ніколи не було. Кожен бачив лише те, що йому хотілось.

Ось хлопець стоїть, дивиться, як і я, удалечінь, торкається своїм передпліччям мене, але здається, що він далеко-далеко, якраз там, де були наші приятельські стосунки.

— Лєно, я не розумію чого і навіщо ти добиваєшся? Хіба щось зміниться від відповіді? — після недовгої мовчанки все ж мовив однокласник. Мій погляд не був націлений на нього, як і його на мене. Ми лише справлялись з холодом останніх лютневих днів, зігріваючись плечима один одного. Але у цього не було ніякого підтексту: ні романтичного, ні навіть дружнього, лише споживацьке користування заради тепла.

— Цікаво, — лише одне слово, адже на щось більше не вистачає сил. Єгор лише голосно зітхає, іронічно посміхаючись.

— Коли тобі було щось цікаво про мене?

— Це стосується мене, а отже… — хлопець уїдливо сміється, але його реакція зовсім незрозуміла для мене. Хіба я сказала щось гумористичне?

— І я про те. Ти говорила про дружбу, але яка вона може бути, якщо тебе ніколи не цікавили мої справи, — Дрозд виділив слово «мої», я лише фиркнула.

— У нас не було настільки довірливих стосунків, аби ділитись одне з одим секретиками. Тому не роби з мене останню егоїстку, — погоджусь, що, можливо, після тієї каші з Яном віддалилась від друзів, та ніколи не припиняла любити їх. Я завжди готова допомогти навіть Варі, з якою сама ж припинила спілкуватись. Тому не потрібно, Єгорчику, присвоювати мені всі гріхи людства. Дивлюсь на нього, бо ж хлопець надто довго мовчить, а однокласник лише вдивлявся, здається, у кожен сантиметр мого обличчя з незрозумілим мені сумом. Цей спектр емоцій і не був передбачений для мене.

— Так, Лєнко, ти права. Усе було б набагато простіше, якби мені подобався лише той твій образ, та минула ти… — після цього Єгор пішов, пішов сильно грюкнувши дверима. А може це був протяг. Я лише стояла і дивилась услід однокласнику, а мозок відмовлявся тверезо сприймати його слова. Не знаю, скільки часу простояла, дивлячись в одну точку. Отямилась лише тоді, коли ще одні курці вийшли «подихати» і відчути усі радощі диму, тому поспішила піти.

Увесь вечір я обдумувала і аналізувала розмову з Єгором. Навіщо він промовив ту останню фразу? Чомусь усередині заболіло, стало неприємно і сумно, наче я втратила щось важливе. Можливо, це просто накопилось усе те, що так давно сидить у душі? Я не знаю правильну відповідь, та одне розумію точно — життя стає з ніг на голову. Змінюються люди навколо мене, змінююсь і я. Та чи добре це?

***

Не дарма говорять, що навчальний рік одинадцятикласника — найшвидший рік. Здавалось би, тільки був вересень, а уже на порозі весна. Перші дні, правда, мало чим нагадували квітучу пору року, та тим не менше, саме усвідомлення, що скоро пройдуть холода, а пуховик зміниться шкіряною курточкою, не може не радувати.

А сьогоднішній день і взагалі для усіх жінок та дівчаток світу особливий — Восьме березня. Я завжди любила це свято, адже це перше, що говорить про прихід весни.

Як завжди, проснувшись, на столі бачу букетик тюльпанів від тата. Посміхаюсь сама до себе, вдихаючи аромат квітів, який дурманячи, приємно осідає в легенях. Відчиняю вікно, аби напустити свіжого повітря. А надворі навіть сонечко виглянуло, аби усі дівчата змогли відчути атмосферу свята, і навіть купи снігу не портять цю картину.

А вдома пусто. Батьки давно пішли на роботу, тому в гордій самотності лежу, обдумуючи образ, у якому піду гуляти. Сьогодні у школі вихідний в честь свята. Погляд падає на білий костюм з вкороченого топа по фігурі і такої ж спідниці. Не дарма ми з Дашею ходили недавно в ТЦ. Намалювавши маленькі стрілки і червону помаду на губи, я ще раз дивлюсь на себе у дзеркало.

Лише одного разу за стільки часу я була Єленою, лише тоді на дні народженні тата, але, певно, це все-таки було моє свято, адже там була собою… Ну і чхати!

На зустріч з друзями практично біжу, настрій, як на диво, сьогодні прекрасний, тому з усмішкою вітаюсь з Дар’єю, яка вже зачекалась.

— Привітик! — обіймаю подругу, слухаючи її тираду про запізнення, на намагаюсь пропустити це повз вуха. Даша сьогодні теж святково вбрана, якщо так можна назвати одяг дівчини, який завжди такий: синє плаття міні і чорна коротка куртка. Дивиться, звісно, жіночно і дуже гарно, але я заздрю її імунітету, який витримує такий холод у куценькій сукенці.