Розділ 30

Ефект метелика, напевно, багато хто чув таке словосполучення. Метелик махне крилом — почнеться ураган. Одна маленька зміна веде за собою непоправимі наслідки, навіть у місцях, які не стосуються цієї області. Ні, це не абстрактне явище, а закон математики, який пояснює і події у моєму житті.

Сімнадцять років у мене було все, як і у інших: школа, сім’я — було так легко у кожній сфері. Щось примушувало посміхатись, щось — сумувати, та ніколи не було почуття пустоти, навіть розчарування, а лише усвідомлення, що у принципі так і повинно бути. Завжди «добре» не буває, а у морі штиль також не постійне явище.

А потім, як говориться у кращих традиціях кінематографу і літератури: у моєму непримітному житті з’явився він і повернув моє буття навіть не на сто вісімдесять градусів, а на п’ятсот сорок, тобто три рази покрутив, щоб точно.

Новий вчитель біології змінив моє розуміння цього світу, примусив думати у зовсім іншому руслі, і я не знаю, чи пішло це на користь. Та тим не менше, це було… і є зараз.

До чого це? До того, що у кожного з нас є такий метелик, що створив хаос, сам цього нерозуміючи. Звісно, Ян не надто схожий на різнокольорову комашку з чудернацькими крилами, та це ж метафора. Хоч мій мозок і відмовляється припиняти думати про метелика з обличчям чоловіка. Ну якось, та мушу з нього знущатись.

Я обіцяла собі не думати про нього, та сьогодні уже середа, а отже, будуть результати олімпіади, ще поки без подачі апеляцій і всіх формальностей, та рідко коли щось змінюється до офіційних даних. То чомузгадала про цей ефект? Я не переживаю. Мені усе одно. Навіть особливо і не важливий результат, а так, для плюсика — написала, потім дізналась місце. Такого не було ніколи, адже олімпіада була чимось надважливим, а зараз, наче ще одна контрольна у школі, до якої нема великого діла.

Апатія. Інші б так назвали мій стан, та і не заперечую, може, це дійсно так. Але, навіть, якщо я отримаю перше місце, хто тому зрадіє? Директор, тому що принесла школі гордість, і Ян, бо отримає доплату. А за мене хто потішиться? Якщо стосунки з усіма у мене, м’яко кажучи, як струна, що от-от порветься.

Про це і роздумувала на уроці географії. Сиділа у гордій самотності, та не відчувала її. Мені було добре: мислити, аналізувати. Можливо, це відторгнення від усіх, від себе? Навіть, якщо так, то мені не хочеться вибиратись з такого стану. Подобається. Наче пливти за течією, не напружуватись… Бути амебою. У неї псевдоніжки, а у мене псевдоемоції, псевдоЯ.

Ось і дзвінок.

А далі такий же нецікавий предмет, таке ж існування. Був Ян, то хоч життя було — ховатись.

Бачу на горизонті класного керівника — привітатись потрібно. Натягаю на обличчя стриману посмішку, та жінка не дає і слова промовити.

— Лєно! Якраз тебе і шукаю, ходімо, — вигинаю брову у німому питанні, та прямую за вчителькою.

— А навіщо, Наталю Вікторівно? Щось трапилось?

— Так, результати твоєї «області» прийшли. Мені Ян Володимирович дзвонив з курсів.

— Ясно, — у душі я сподівалась, що він сам сповістить, чомусь хотілось. Після тих слів в автомобілі, після того, як ми по-дитячому потримались за ручки, образа якось стала меншою, а на заміну прийшло дещо інше. Та бачу, що дарма. Знову надумала собі того, чого і близько нема. Ян, сам того неусвідомлюючи, вкотре посадив мене на свій гачок, чи він того і хотів?

— Так, ну що… — Наталя Вікторівна відкриває сайт з результатами, а я відчуваю таке знайоме хвилювання. Але ж його не було! — З Богом, дитинко!

11 класи

Я відчувала тремтіння кожною клітинкою тіла, поки вчительці завантажувались результати. Мені ж було все рівно, що це таке?!

— Так, перший степінь ти не зайняла. Ну, нічого, думаю, що у другому точно будеш, — весело сказала жінка, а я відчула, як біля серця щось кольнуло. Синдром відмінника дає про себе знати. Хоча його ніби і не було ніколи.

Другий степінь

Авраамов Роман. Тищенко Олександра. Макарченко Єлена.

— Ох, Лєночко, вітаю! Це дуже добре, — гірко посміхаюсь. Напевно, Ян настільки вбив у голову, що у мене буде перше місце, що я і не замислювалась про інший розвиток подій. А зараз черв’ячок образи гризе зсередини. Адже стільки готуватись, стільки переживати, щоб нічого не отримати. Знову програла, знову сама собі. Можливо, це був просто пунктик у голові, аби посісти перше, та навіть, якщо так — це була моя головна ціль. Та і доленосна, адже без неї уся ця каша з Яном би не заварилась, не було би ні прекрасних моментів, ні болю… І все це затьмарилось таким жахлимим словосполученням «другий степінь».

— Макарченко! Ти мене чуєш?! — я пропустила повз вуха промову жінки. Мені зараз не до її слів, ні до будь-чого іншого. Та дарую їй незграбну посмішку.

— Вибачте, я замислилась.

— Лєно, я розумію, що ти радієш результатам, та я говорила про твій зовнішній вигляд. Так, ви одинадцятий клас, але є статут школи. Ми не на концерті, не на дискотеці кінець кінцем. Попрошу тебе надалі вдягатись скромніше.

— Але я ж добре вчусь. Як моя спідниця заважає? — до цього з мого боку ще не було прирікань. Але коли кожен тобі дорікає, тикає носом, то уже припиняєш відчувати кордони. А зараз тим більше, коли настрій «на висоті».