Розділ 29

Ми усі чогось дуже сильно чекаємо, до чогось готуємося, витрачаємо сили і час, коли нерви уже здають. Навіть, якщо це не справа всього твого життя, однак у той момент, може, здаватись справді так. Добре чи погано — мати таке почуття відповідальності? Може здатись, що на усі сто відсотків це позитивна якість, але навіть в іморівності одна сота відсутня. Адже ми з’їдаємо себе зсередини заради великого діла, яке по факту не таке і важливе.

Однак, я так робила. Практично півроку олімпіада займала одне з перших мість у списку «важливе». Сама не розумію, чому так припідносила це. Вона стала навіть важливішою за ЗНО у деякій мірі. Дурня…

І ось олімпіада уже завтра.

Чи є хвилювання? Звісно, мене навіть трясе, та я не переймаюсь про це, як було на районному етапі, тут зовсім інші почуття. Можливо, відчути цілісність переживання не дозволяє головний біль, адже додому мені вдалось потрапити лише під ранок… А розбудили мене вібрації телефону.

Від кого: Ян Володимирович

Завтра о 9:00 біля школи. Не забудь чорну ручку.

Так буденно серце забилось швидше, та я старалась не звертати на це уваги. Але… Він не міг подзвонити? А, пардон, бачу два пропущених виклики від цього ж абонента. От і добре, що я не чула їх, серце і так втомилось від постійної тахікардії, причиною якої є ніхто інший, як Ян.

Знизую плечима сама до себе і плентаюсь до кухні в пошуках сніданку. Сьогодні ввечері уже повертаються батьки, тож можна сподіватись на завтрашні сирники, а то пластівці з молоком піднабридли, а робити щось більш вишукане — ліньки. Не так давно я би кожного ранку шукала цікаві рецептики в інтернеті, а зараз у мене лише апатія до всього. Та жити це не заважає.

І ось, коли майже доїдаю свою прекрасну страву, в голову врізається думка, від якої мало не покінчую життя найдурнішим способом — від шоколадної кульки з молоком.

Ми повинні завтра їхати з Яном на олімпіаду. Наодинці, у його автомобілі, близько-близько одне до одного. Підриваюсь з місця, блискавично пишучи повідомлення.

Істерично сміюсь. Ні-ні-ні, я не зможу бути з ним на такій малій площі, мені уже не вистачає кисню тільки від уявлення цього дійства, а що буде насправді? Цього не можна допустити!

Кому: Ян Володимирович

Я зможу добратись сама. У якому універститеті олімпіада?

Відповідь не приходила довго. Відповідь, яку вважала своїм вироком.

Від кого: Ян Володимирович

Ти їдеш зі мною — це не обговорюється. Я вчитель, відповідаю за твою безпеку. Краще не сперечайся, а повтори задачі, які ми вирішували перед Новим роком.

Учитель. Що ж ти раніше про це не задумувався, коли цілував мене? Та найбільш смішне те, що я і сама особливо не противилась, навпаки хотіла перейти межу. Бажала усією своєю сутністю бути ближчою до нього, будувала собі паперові замки і принца, а на ділі вийшов звичайний шалаш. Крихкий, неміцний, що від легкого подиху вітру знесло, розвіяло мої рожеві наївні мрії. Це трішки неприємно. Дрібничка, так що ломає ребра навпіл. Навіть у цей момент, коли ми не бачились з Яном, коли я була з друзями і старалась забутись. Притупити дурнувату закоханість, яку я так трепетно називала коханням… Зізнаюсь, що називала б і зараз, тільки образ Яна в моїй голові не співпадає з жорстокою реальністю…

Чому ж так боляче втрачати те, що навіть на секунду не було твоїм?

***

Я так легко здалась Янові, що після того повідомлення пішла повторювати злощасні задачі, наче його слово — закон, якого неможливо не послухати. Залізна леді, якою намагаюсь здаватись, так швидко іде за кожним наказом. Певно, якщо я і можу назвати себе так, то залізо моє точно плавнеле.

Зранку прокидаюсь знову з головним болем, та вмиваюсь холодною водою і, незважаючи на те, що помогло воно, як мертвому кадило, біжу вдягатись. Виходить доволі непогано: чорна вкорочена кофточка і шкіряна міні-спідниця, так вчасно позичена в Даші. Уже допиваючи свій чай, помічаю, як трясуться руки, та не знаю від чого більше, від олімпіади, чи від передчуття поїздочки з Яном.

Зібравшись духом, все ж виходжу з дому, хоч і відтерміновувала це діло до останнього моменту. Ще п’ять хвилин, і точно б запізнилась. Надворі відразу здригаюся від вітру, та іду далі, поки погляд не падає на автомобіль — чорний і такий знайомий. Що він тут забув? Сказано було, що біля школи! В голові промайнула думка зробити вигляд, що я не помітила його, та це було б ще дурніше, ніж поводжусь завжди. Тому несміливо іду до машини, тим часом Ян уже вийшов з неї і глядів прямо на мене, проходячись поглядом з ніг до голови, як і я… Наче бачимось уперше.

— Здрастуй, Яне, — мовлю осиплим голосом, помічаючи, що чоловік, як завжди, відчинив мені дверцята. Гад-джентльмен, як іронічно, правда?

Коли ми сіли в атомобіль, моє серце стиснулось в грудях. Усе нагадує минуле… Відвертаюсь до вікна, намагаючись заспокоїтись тихою музикою, що лунає на фоні. Стає неймовірно душно, вжимаюсь у сидіння, стараючись зробити відстань між нами, якомога більшою. Однак Янові було все одно, він розслаблено кермував, навіть не звертаючи на мене увагу, коли я тряслась, та не знаю, чи від холоду, коли мене переповнювали емоції, так що пальці побіліли, а по тілу виступили сироти.

— Ти вся посиніла вже, могла хоч сьогодні вдягнутись… тепліше, — лише хмикаю. Ян сказав це не зі злостю, не зі співчуттям, а рівним тоном для світських розмов. Це заділо. Знову. Кожне його слово залишається там усеердині, а я хочу позбавитись від такої влади чоловіка. Хочу розплутати ці хитросплетення і стани вільною, полетіти від нього, від цих навіяних проблем. Та хіба ж можу? Зараз лише бути тою, ким мене нарекли, з ким я себе асоціюю.