Розділ 28

Ти втікаєш від нього, ховаєш почуття в найдальшу шухляду, ти намагаєшся відпустити ці непотрібні, але такі необхідні почуття. Висихають сльози на щоках, а життя, хоч і розвалене на частини, та продовжує іти, і ти за нею. А потім він стає на крок ближче, і ти знову тримаєшся за те кохання, в останній момент хапаєш, не даєш йому полетіти в небо. Але це неправильне рішення. Тільки вже неважливо, адже тебе знову занурили у ті події, знову примусили відчути усе, та найбільше гіркоту, яка була при останній зустрічі.

Наші обличчя знову відділяли жалюгідні сантиметри, а я, втискувала нігті в шкіру долонь і чекала — який буде наступний крок. Награна маска вседозволеності і легкості почала спадати з лиця, оголяючи маленьку боязливу дівчинку, але я не дозволяла їй вийти назовні. Дивилась Янові в очі, стримуючи дихання, аби не показати хвилювання.

— Подумай про те, що я сказав, — зовсім без емоцій кинув Ян, відходячи на безпечну відстань. Я встрепнулась. Що це було? Він перевіряв, як відреагую на нього? Хмикаю. Цікаво, чи задоволений реакцією. Сумніваюсь.

— Хм, думала, ти мене поцілуєш, — Єлена би пішла, вона, можливо, розплакалась би. Однак я ж тепер паскуда, а вони і не таке витворяють. Чоловік обдивляється мене з ніг до голови, при цьому лукаво посміхається, підходячи, і нахиляється близько-близько, від чого знову стаю наче заворожена, чи заморожена. Ян дихає мені прямо в губи, відкидуючи моє волосся назад, проводячи ніби ненароком по плечах. А потім і зовсім з мого горла виривається рваний видих, коли його долоня огортає талію. Чоловік ривком притягує мене до себе, міцно тримаючи у руках. Наші тіла впритул. Вдих — ше більше, видих — немає і мізерної відстані. Навіть через тканину блузки відчуваю теплоту пальців, а шкіра горить, як і я всередині. Повітря електризується, а у глотці вмить стає надто сухо.

— У тебе помада, — так близько, глибоким голосом, що примушує моє тіло тремтіти. Його рука все ще тримає талію, водячи пальцями вперед-назад, і те місце починає палати, мов від опіку. Іншу долоню Ян переміщає мені на шию, практично дотикаючи  наші обличчя…

— Боїшся забруднитись? — тихо, ніби на останньому подиху. Боже, де моє обладання? Ноги стають ватними від близькості, від голосу, та від самого чоловіка, який так діє на мене, і я не в силах цьому протистояти. Чи не хочу. Поки не розумію: граюсь я в паскуду, чи це Ян грає мною… Дивлюсь на облямівку губ чоловіка, які він кривить в усмішці.

— Я ж говорив тобі, що таке, — він повільно проводить по нижній губі, розтираючи помаду, та чомусь серце шалено б’ється, а дихання знову рване, — мене не приваблює, — продовжує Ян із заминкою, говорячи все так само проникливо. Його зелені очі темніють, мої ж наповнюються слізьми. Серце знову розбивається на дрібнесенькі уламки. Слова чоловка вдаряють гірше ляпаса. Відскакую від Яна, як від вогню, коли ступор проходить. У душі все стискається, з тим піднімається новий буревій. Я практично розриваюсь на шматочки, коли чоловік лише задумливо розтирає залишки помади між пальців, ніби його нічого не цікавить у цьому світі, не турбує. Він знову потоптався і навіть не розуміє цього, що примушує мене відчувати себе жалюгідним створінням під ногами, його ж ногами.

— Ти жахливий, Яне! — мій голос тремтить, його ж це зовсім не хвилює. Чоловік лише дивиться надмінним поглядом на мене, а потім бере таки ті злощасні серветки і вкладає мені в долоню, затримуючи руку, яку я намагаюсь видернути.

— Тобі вони все ж потрібніші, Єлено. Дзвінок уже скоро, не запізнюйся на урок, — після цього Ян просто пішов, просто сів за учительський стіл і почав щось дивитись у своєму смартфоні. Я лише до болю стиснула кулаки разом з серветками і миттю вибігла з кабінету, незабуваючи голосно гримнути дверима.

Залітаю у вбиральню, лякаючи якусь першокласницю, та чхати на неї. У дзеркалі не надто приємна картина. Щоки червоні, очі горять яскравіше ліхтарів, а помада стерта в одну сторону, як в недоДжокера. Стискаю зуби, боляче проводячи руками по губам, змиваючи помаду з губ, та все одно відчуваю дотики пальців Яна. Усе в дурнуватому червоному кольорі. Руки, вуста, навіть раковина зафарбувалась, наче ми у фільмі жахів. І лише через п’ять хвилин змиваю все від практично ненависного мені кольору, яким він невдовзі стане, якщо все далі так піде.

Виходячи з жіночого туалету, натрапляю на Яна, який кидає на мене задоволеним поглядом та іде геть, зливаючись у потоці учнів, адже якраз продзвенів дзвінок. І тільки коли я сіла за парту, то второпала.

Він таки змусив мене змити помаду з обличчя.

***

Після уроку я вирішила почекати Варвару. На геометрії ми не розмовляли, бо вчителька вирішила дати незаплановану самостійну роботу по теоремах, думаючи, що лише так примусить нас вчити формули. За цей час злість до Яна трішки притупилась, та з’явилась нова — стосовно математики.

— Ну невже вчителі не розуміють, що якщо ми не вчимо самі, то хоч вони десять двійок поставлять — це нічого не змінить, — кажу подрузі, коли ми виходимо з кабінету.

— Навіщо ти так вбралась? — Грін ігнорує моє питання, а я, закотивши очі, відповідаю:

— Захотіла. Це ж логічно, — з мого рота наче не летить питання, чому на ній знову гольф, як і сотні днів до того… Так, кофтинка личить дівчині, та навіть якби мені не подобалось, то ні слова б не сказала, тому що це стиль Варі, її діло.

— Бачу, ти надто з цією Дар’єю здружилась, — почалось. Серіал «Варвара і її нелюбов до Даші», серія сто друга.