Розділ 27

Ми всі носимо маски: хорошо настрою, коли на душі шкребуть кішки; поваги, коли хочеться плюнути в обличчя; співчуття, коли на лиці видніється тінь зловтіхи, а головне — байдужості, коли вирують сотні емоцій. Людина навіть наодинці приховує почуття, недаючи собі подумати про щось, що не підходить під його бажання, розуміння нормальності. Тоді, коли ми знімаємо маску, якщо навіть насамоті не завжди чесні?

Чи правий був Шекспір, що ми усі актори, і чоловіки і жінки?

Кажуть, що від себе не втечеш, при цьому доводять, що головне не втратити себе. Але якщо можна втратити, то і сховатись від себе можливо? Чи це працює лише в одну сторону? У будь-якому випадку, мені ніколи не розібратись, та я і не хочу. Зараз буду лише втікати від болю, від спогадів, від себе…

Немає часу на роздуми, його взагалі немає. Відчиняю дверцята шафи, намагаючись знайти там щось тепле і…

Стоп!

Стараюсь знайти щось, що буде відповідати масці. Витягнувши маленьке і таке ж коротке чорне платтячко, я зразу начепила його на себе, попередньо вдягнувши капронові колготки. Правда, вигляд у деркалі привів мене в жах. Такою красою хіба що жителів сміттєзвалища можна привабити чи просто позмагатись, у кого більш спухне лише. Та, замалювавши обличчя тональним кремом, я вирішила, що цього достатньо. Достатньо для Єлени, та не для теперішньої мене. Стараюсь найти в косметичці потрібну річ. Удача на моїй стороні (хоч раз у житті), і от помада, червона, мов артеріальна кров, у моїх руках. Ніколи нею не користувалась, навіть не збиралась, та правильно говорять, що «ніколи не говори ніколи». Через хвилину моє обличчя мало вже зовсім інший вигляд. Чи подобається він мені — це інше питання.

Вдягнушви куртку, з останніх сил намагаюсь не заплакати перед виходом на мороз та крокую з квартири, зашиливши позаду всі емоції.

Ну що, новий початок, так?

На дворі Дар’я і компанія зустріли мене голосними вигуками і хлопушками. Я навіть посміхнулась… щиро. Обіймаю подругу зі всіх сил, що мені так необхідно, як тепер вже розумію.

— Нас тоді також! Що намарно мерзли стільки часу! — кричить голосніше всіх Савелій, та навіть він зараз не дратує. Що дуже дивно. Трішки сором’язливо притискаюсь до Сави і Микити, а потім ще двох незнайомих мені людей.

— Я Аля, а це Тимур, — дівчина привітно посміхається, а хлопець лише підморгує. Вони чомусь здаються мені парою, сама не розумію, чому. Просто підходять одне одному, як пазли. Вона шатенка з пофарбованими в червоний кінчиками волосся, а Тимур з маленьким хвостиком і сірими очима, що я помітила, обіймаючи його. Мило.

— Я Лєна.

— Лєнок ти, Лєнок, — Сава закидує мені руку на плече, я стримую потяг скниути її, і просто глибоко дихаю. Від парубка віяло дешевим і дуже різким одеколоном, який неприємно лоскотав ніздрі. Щось мені уже не здається хорошою ідея піти з ними. Однак Даша на всю околицю репетує, як ми гарно справимо Новий рік.

Гаразд, я помилялась. Через дві години і два стаканчики вина, все стає доволі непоганим. Ми сидимо в Богом забутому гаражі і сміємось з усього, чого тільки можна, балакаємо про все. Тимур, виявляється, божественно грає на гітарі, і ми кричимо усім знайомі і вивчені самі по собі пісні. Я жартую, підтримую розмову і роблю дурниці, як і усі.

Сміюсь на повні груди від того, як кумедно Савелій читає вірші знаних поетів, витягнувши збірки зі «столу», який зроблений з книг великих письменників, а Тимур намагається грати під це на інструменті. Регочу від того, як ми з Дашею і Микитою робимо найкращу підтанцьовку, а Аля стукає по столі, мов на барабанах. Потім ми уже всі вигукуємо рядки з поезій під наш дзвінкий сміх.

На душі стає легко, наче не було сліз, не було жахливого настрою. Не знаю, можливо, це вино, можливо, давно холодна піца, а може, люди, яких ще донедавна я вважала, м’яко кажучи «не моїми», «не мені під стать», та вперше за весь час я відчуваю себе живою, і це з ними. А що тому причина — інше питання, таке неважливе зараз…

***

Якщо б у світі вигадали більш швидку метафору, ніж «пройти, наче одна мить» — я би так охарактеризувала зимові канікули. Після Нового року і всієї цієї метушні я знову забилась у кут, де великими буквами писало «душевні страждання», і навіть не пробувала вилізти. У такому ключі пройшли два тижні, а січень прібіг, навіть не підійшов до кінця. За весь цей час спогади змішались в одну кашу: сварки з батьками через стан амеби, ридання в подушку через тяжку долю і Яна, періодичні вилазки з Дашею і компанією, які в денний час викликали роздратування, а ближче до вечора ставали рідними. Як і практично зрослась з губами та помада, що нагадувала насичену киснем кров, яку в інший день я б назвала вульгарно, та зараз вона вже невід’ємна, коли я з новими приятелями. Вони стали тими, хто не осуджує мене, кому все одно на те, що твориться за межами старого гаражу. Можна сказати, що я стала копією Дар’ї… Яскраві речі і дзвінкий сміх, незалежно від того, що на душі. І як би це не було жахливо, та з ними легше…

Точно, ще було повно додаткового з приготування до ЗНО, не враховуючи біології. До неї важко приступити. Наука, що завжди вражала мене і цікавила, раптом стала тьмяною і безколірною, навіть теми, які я колись обожнювала, стали ненависними і дратуючими. Наче почуття до Яна автоматично перекочували до нічим не винних висновків вчених. Кожного разу, коли я намагалась зосередитись на навчанні, у голові спалахом проносяться моменти з Яном. Те, як він старався мене підловити на питаннях, а я стійко ( майже завжди) витримувала це і відповідала правильно. Те, як він, пояснюючи, міг взяти мене за руку, при тому невідволікаючись від теми, і це було так буденно, що уже ввійшло в звичку. Те, як Ян легенько посміхався, коли я ломала голову над олімпіадними завданнями, а я тишком-нишком спостерігала за ним.