Розділ 26

Біль. Спустошення. Істерика. Дивитись в одну точку і не бачити нічого. Дихати, та не відчувати кисень в легенях. Жити, але не відчувати цього, стати лише механізмом, в якому працюють клітини тіла, та не ти сам. Ти лише існуєш, лише полотно, аби щось там всередині робило свою справу, хоч ти кришишся. Тоді заради чого це все? У кожному механізмі є потреба, а яка тоді у людині, яка хоче забути свою головну функцію — відчувати життя?

Ломати собі душу больніше, ніж кістки — вони ж зростаються, а душа так і залишається з рубцями. Як після операції: шрами не зникають, нехай непомтні для когось чи навіть згодом для тебе, та якщо придивитись — вони такі явні.

Кажуть, що кохання — найсвітліше почуття на землі, та навіть білий колір у фільтрі «негатив» стає чорним. Тоді, можливо, люди завжди помилялись на рахунок цього? А поети, які так красномовно описували, те райське під назвою кохання, були просто пустословами? І це все брехня?

Чи це лише мені щастить, як утопленику? Ага, тільки він ще перед тим згорів, а кинули у воду, аби ожив. Надто цинічно — це не моє. Надто грубо, а я не така.

Я просто дуже помилилась.

Однак, якщо поглянути на батьків… Вони щасливі стільки років, у них в очах теплота стільки часу. Тато і мама кохають, сильно і щиро. А Петро з Валерією? Вони також світяться, вони також щасливі.

Можливо, кохання як радість дозволена лише з віком? А в юності заборонено кохати безболісно — це проти правил?

Навіть, якщо так, то не впевнена, що хочу відчути це знову…

Пройшло три дні. Це не мало, але і не багато. Зізнаюсь, що уже плачу лише вночі, а вдень можу посміхнутись мамі. Вона часто запитує, що зі мною, тому кожного разу боюсь, що не стримаюсь і розповім всю правду. Що стримує мене? Не хочу, аби Ян постраждав, не хочу спаскудити йому життя. Почуття — така дивна річ. Я ненавиджу його всіма частинками душі, та так само сильно не хочу, щоб хтось нашкодив йому… Крім мене. Це вже схоже на шизофренію, а я якось згадувала білі стіни і гамівну сорочку, коли дивні почуття до вчителя біології лише зароджувались. Тепер також зачіпаю делікатну тему нервової системи, але зараз прагну, щоб це дурнувате кохання зникло.

А ще, коли хтось проходить повз мою кімнату, я зажмурююсь від страху — відмовки, аби пояснити сльози, закінчуються. Скоро ліве око сіпатиметься від нервів… ЗНО, сумний фільм, книгу дочитала, від сміху — це лише початок того, що видає мій брехливий рот, адже правда для мене табу.

Пройшов ще тиждень. У школі я не з’являлась: не було сенсу, бо все уже написане, здане, і поставлені семестрові оцінки, тоді навіщо? Батьки погодились. В принципі, це навіть не брехня.

Сьогодні Новий рік. Добре, що прикраси ми повісили раніше, бо ж зараз святкова мішура тільки дратує. Радість? Безглуздя. Мама сказала вийти на вулицю, аби розвіятись і купити горошок, та прогулянка по сльоті і спостерігання каші під ногами мало як додали настрою. Від студеню і сирості стало ще сумніше, а, як істинна дівчина, добивала себе депресивними мелодіями про нерозділене кохання. Класика жанру, більше навіть кліше. Та чхати!

22:54. За шість хвилин новий початок. Новий рік. Я сиджу у своїй кімнаті і займаюсь самобичуванням. Батькам сказала, що з друзями, друзям, що з батьками. Їм всім не потрібно хвилюватись за мене. Нехай відпочивають від рутини, та без мене. Просто нема сил посміхатись. Та і хіба моє обличчя, вимучене і спухле від сліз, може видати це? Ні, хіба що гримасу на подобі.

А чому?

Думки повертаються до винуватця усіх бід. Цікаво, де він зараз? Певно, святкує і радіє… Новий рік усе-таки. Починай з нуля.

Чистий аркуш, його говорять взяти, коли препаскудно? Хочу уже встати і наплювати на все, але… Завжди є це «але». Від своїх думок істерично регочу — білий папір у мене вже давно скінчився. Залишились лише шматки, а колись на них були малюнки, чи ще могли бути…

Боже мій, та тут задихнутись від соплей можна. Розвела тут гурток самогубства. Знову сміюсь. Від власної жалюгідності і тупості.

А у чому головна сіль? У тому, що кожен аркуш має ще й іншу сторону, а хто сказав, що малювати можна лише на одній?

Це більше про мене. Не про цинічну мене…

Тільки от куди я піду, що зроблю? Друзі уже давно за містом, а у батьків своя компанія. Такий собі новий початок…

00:00. Десь за вікном пролунали салюти, і я, немов маленька дівчинка, побігла дивитись на різнокольорові бризки. Притулившись до холодного скла, я спостерігала, як раз за разом в небі спалахують салюти, як сміються люди за вікном. Здається, вперше за весь цей час я відчула себе живою. У цих багряних іскрах, у відображені вікна бачила посмішку, нехай лише кутиками губ, нехай на хвилинку, та вона була.

А потім прийшло усвідомлення. Ніч першого січня, а я одна. Одна у великій квартирі, в думках. Знову прийшов смуток, знову стало тужливо.

Пролунав дзвінок. Відлипаю від вікна, де вдалені уже чути звуки святкування, а зблизька лише темнота ночі.

Вхідний дзвінок: Мамуся

— Алло, — зроби веселий голос, — привіт, мамо, — ну, якось так.

— Лєнусь, з Новим роком тебе, рідна! Щастя, любові, радості тобі у прийдешньому! — дзвінкий голос матері звучав, наче осквернення мого царства сліз. Однак потрібно показати, що все прекрасно і безхмарно.