Розділ 25

Дуже часто деякі моменти життя нагадують нам фільм: такі ж жорстокі і недоладні, чи навпаки милі і романтичні, а до всієї картинки не вистачає лише музики на фон. Дуже часто здається, що це не з нами, а лише вигаданий сюжет, який скоро зникне, а після нього будуть лише титри. Титри з твоїм ім’ям у головній ролі, але, навіть якщо так, хто хоч раз не мріяв знятись у кінокартині?

Ми сиділи у напівтемряві так близько, що його дихання досягало моєї щоки, мені хотілось торкатись його навіть найменшою частинкою тіла, навіть ось так колінком зачіпати його стегно. А всередині розливалось нескінченне тепло, яке міг подарувати мені лише Ян. Не знаю, чи зможу колись його відпустити. Може, це по-дурному, та здається, що ніколи не відчуватиму все так яскраво і так трепетно, як з ним. Ні, ні у кого не буде такого погляду зелених очей з танцюючими чортенятами, не буде посмішки, яка завжди трішки насмішлива, просто не буде такого, як цей брюнетистий мужчина. Хіба зможу відчувати до когось іншого таке ж?..

Я надто прив’язуюсь, стаю залежна, надто кохаю? Так? Чи можу я називати те, що маю до Яна, коханням? Таке голосне і багатообіцяюче почуття звикли осуджувати з уст не зовсім дорослих людей. Але я його і не говорю, просто знаю, що воно є — кохання.

Мимовільно здригаюсь, коли Ян проводить по моїй щоці долонею, схиливши голову, спостерігаючи за мною. За тим, як дивлюсь на нього з напівзаплющених очей, як посміхаюсь.

— Яне… Мені так добре, так добре з тобою. І я так не хочу, аби це закінчувалось, — прошепотіла тихо з маленькою надією, що він не почув. Але чоловік нічого не відповів, лише одним плавним рухом перемістив мене так, аби я спиною впиралась йому в груди. Він нього віяло теплом і міццю, яка передавалась навіть у такій дії. Ян навіть тримав мене мужньо, ніби оберігаючи, а не просто обіймаючи. Чоловік поклав свою голову мені не плече, обпікаючи вушко диханням.

— Для початку у нас є час до ранку, — повільно хитаю головою. Година уже була пізня, та дивна сила не дозволяла мені залишатись до світанку, ніколи не давала. Бачити Яна зранку — це було надто серйозно, надто по-дорослому. Надто для мене.

— Мені вже час, Яне…

— Знову будеш утікати? — цілуючи мене в шию, так що мимовільно прикриваю очі. Одна частина мене хоче залишитись, завжди хотіла, та інша… Чомусь не дозволяє це зробити. Так, батьки знову у відрядженні, так, ніхто не зможе дізнатись. Але щось стримує мене.

— Я не втікаю…

— Ну, так. Це ж я тебе відводжу додому. Без цього було б ще гірше, — мовить Ян, а я не розумію останню фразу. Запитально дивлюсь, розвернувшись у його руках.

— Чому?

— Виростеш і зрозумієш, — посміхнувшись, відповів Ян. Я уже хотіла заперечити, спитати, та і взагалі показати свій характер, навіть відкрила рота, та мені не дали навіть придумати, що саме зробити, а заткнули мою ще не розпочату тираду. Правда, досить приємним способом. Я промичала, стараючись відштовхнути Яна, та чоловік лише хмикнув і продовжив цілувати мене, беручи тіло в полон міцних рук так, що між нами навіть і сантиметру не було, і я приречено підчинилась йому, чи губам, зовсім не почуваючи себе програвшою. Його руки стискали талію, мої ж плутались в м’ягкому брюнетистому волоссі, а хвиля почуттів накривала знову і знову, і кожного разу сильніше.

Я не встила зрозуміти, як ми були у іншому положенні — горизонтальному… Серце знову відбивало ламбаду, а думки повертались у той день після сварки, коли все і повинно було статись. А зараз? зараз навіть не хочу думати, а прагну лише насолоджуватись губами Яна, його руками на тілі, що уже так далеко зайшли, та так і не перетинають межу…

З тілом творилось щось незвідане, щось приємне і знову лякаюче до тремтіння у колінках. Чоловік знову спускався поцілунками на шию, до ключиць. Прикриваю очі від надлишку почуттів і просто стараюсь запам’ятати цей момент. Однак, потім Ян знову все зупинив. Тяжко дихав, дивився у самісіньку душу, та так і не продовжував свою екзекуцію.

— Єленушко, нам… краще зупинитись, — бачу, як сильно б’ється венка на його шиї, яку, піддаючись потягу, цілую.

— Яне, я хочу… Хочу, аби це сталось.

— А я не хочу, щоб ти потім шкодувала… — та не даю договорити, а беру його лице у долоні, невагомо торкаючись губ. Мені завжди тяжко робити цей крок, та зараз сором’язливість відступила. І Яна більше не потрібно просити. Мужчина притягує мене ближче до себе, сплітаючи в танці губи.

Я голосно вдихала повітря, яке, здається, на сто відсотків було пропитане бергамотовим одеколоном, і зараз воно осідало в легенях, дурманячи, як ніколи. Усе тіло тремтіло від незвіданих почуттів, які міг дати мені лише він.

Дихання до дихання. Руки до рук. Дівочі губи з чоловічими. Усе спліталось воєдино у цей момент. Не було тільки Яна і тільки мене — були ми…

***

Я лежала на плечі в Яна, вимальовуючи незатійливі візерунки на твердих грудях, коли його рука огортала моє стегно. Мені було так спокійно і водночас так хвилююче. Дисонанс, та здається, він завжди буде переслідувати мене, поки поряд Ян.

А чи надовго? Хотілось би знати… Але ж можу, можу зараз спитати, не вдарять же мене за це. Серце почало стукотіти в рази скоріше від питання, яке крутилось у мене в голові. Від відповіді, яку може дати чоловік. Я завжди обходила це, наче воно було забороненим, неправильним. Однак це ж так… нормально.