Розділ 24

Одного разу я запитувалась у себе, чому люди брешуть. Адже все одно знають, що правда колись випливе, а брехун, відстрочуючи, робить тільки гірше. Правда завжди проявляється. Мені здається, що це потрібно додати до законів фізики, як константу, незаперечний закон, факт та ще багато-багато синонімів.

Так, чому ж люди обманюють?

Для мене відповідь проста — від страху. Такого простого і банального. Від боязні розчарувати близьких, бути покараним за вдіяне, чи зробити боляче дорогим людям, і ще інші різновиди цього почуття.

А хіба ж ні?

У момент питання було відчуття, що музика зупинилась, що припинив стукотіти годинник, навіть власний кровообіг, бо увесь простір заповнило почуття паніки, а на обличчі, напевно, застигла гримаса жаху. Петро дивився мені у вічі, та я не бачила зараз там свого брата, там був юрист Петро Дмитрович. Це було моторошно. Морозним поглядом він розбирав мене по молекулах, поки моє тіло тремтіло. Тремтіла і чекала запитання брата, як смертної кари.

— Лєно, це ж не Єгор? Не цей хлопчик змінив тебе, — Його очі таранять наскрізь. Голосно сковтую слюну, сподіваючись відстрочити відповідь. Сказати «так», і потім жахатися кожного руху чи навіть просто вигляду брата. Чи збрехати і втратити нить з Петром, роздерти теплі стосунки на шматки, а разом і своє серце. Тому що Петро зрозуміє. Завжди розумів, коли його сестра брехала. — Ти надто довго мовчиш… — я надто довго щось приховую.

— Ти ж і сам усе зрозумів. Навіщо мене мучити?

— Намагаюсь дізнатись, чи обманеш ти знову.

— Як бачиш, не збрехала.

— Але і правду не сказала. За тебе це зробило мовчання і міміка. Та не ти, Лєно, — Петро був засмученим, бо ж такого ніколи не було, — Я сподіваюсь, це того варте, — мелодія догравала, залишаючи в повітрі останні ноти, а у моїй голові застрягли слова брата. Наче кістка у горлі чи скалка у пальці, кололи ті слова, шкребло усвідомлення власного боягузництва.

Ми уже майже дійшли до столика, та Петро затримує мене. Запитально дивлюсь на брата, який залишається далі суворим.

— Не думай, що я просто так залишу це. Я не розбираюсь, поки ти не робиш дурниць.

— Ти не розповіси батькам?

— Ні, — холодний тон обморожував до кісток.

А що буде далі? Я все життя боялась розчарувати рідних, а зараз уже почалась розруха того, що будувалось роками. Чомусь у той момент з’явились сльози, а очі заблистіли. Таке буває дуже рідко, лише коли дійсно погано. І зараз саме такий момент… Бо ж Петро найрідніша людина, але і Ян важливий мені. Палка на два кінці, гордіїв вузол, та як-небудь! Що у першому, що у другому варіанті, як знайти рішення — не маю і найменшого поняття…

***

А після поїздки пройшло більше двох тижнів. Кожень день не відрізнявся від минулого. Школа, репетитори… і Ян. За цей час я стала частим гостем у його квартирі, та близько десятої вечора він, як істинний джентльмен, відвозив мене додому. Мені не хотілось залишатись…

Однак дуже хочу, аби той крок, на який наважилась, щось-таки змінив у наших стосунках. Чи була я готова до того, що відбулось у його квартирі, і що відбувається? Звісно, що ні. Поспішила, практично повністю віддаючись йому? Так, він не «опорочив» мене, та і недоторканною мене не назвеш. Навіщо тоді погодилась, якщо не до кінця готова? Не знаю, просто хотілось стати важливішою йому, а якщо я готова на багато чого, то Ян повинен це оцінити. Принаймі, сподіваюсь на це.

Зараз я практично впала на ліжко, бажання було лише лежати і нічого не робити.

Коротаю час, переглядаючи фото, які надіслала мені Валерія в Карпатах, бо ж скинула вона мені їх лише зараз. Там були і знимки з Петром. За цей час стосунки з братом хоч і покращились, та все одно щось не те, це відчувається наче під шкірою. Та не хочу про це думати.

Тому і вибираю фотографію, яку б викласти у соцмережі. Три фаворити було знайдено, залишилось одне — пропросити дівчат допомогти з вибором. Відіславши їх Варі та Даші, я заплющила змучені очі, та спокійну мелодію в навушниках перебив вхідний дзвінок — Варварі захотілось побалакати.

За ці два тижні ми практично не списувались, говорили лише у школі, та і взагалі після її тиради про закоханість у вчителя ми мало як спілкувались. Але я рада, що подруга подзвонила. Тому лише зараз маю нагоду розповісти їх про поїздку, упускаючи розмови з Петром і Яном…

— Якщо ти думаєш, що я тобі заздрю, то ти повністю права! Я тепер також хочу на такий атракціон! — кричала мені в слухавку Варвара, під мій тихий сміх.

— Хотіти не шкідливо, люба. Ти краще розкажи, що там у школі було? Про мене хтось питав? — здається, остання фраза не змінювалась з часів молодших класів. Адже це завжди цікаво. Сьогодні я дозволила собі прогуляти школу. Поважна причина є — контрольна робота з алгебри, до якої я зовсім не готова.

— Хіба вчителі… І Єгор, — він надто часто почав з’являтись у моєму житті, точніше помітніше. Та цікаво, чи пройшла симпатія подруги до нього? Здається, ми вічність не говорили.

— Варю… А у тебе все ще вони є? Ну, почуття до Дрозда, — у слухавці почулось шарудіння і трішки задовга пауза. Зрозуміло.

— Не знаю, Лєно. Я себе не розумію поряд з ним.

— А Тоха? Мені здавалось, що у вас може щось бути, — вони стали б перкрасною парою. Хороша дівчинка і хлопчик-хуліган — класика жанру. Антон би був достойним обранцем.