Розділ 23

Адреналін. Страх. Бажання. Кожній людині потрібно хоч раз у житті відчути ці емоції. Нехай це прижок з парашутом чи Американські гірки — не важливо. Головне відчувати, як серце голосно-голосно б’ється, а посмішка разом зі страхом і легким головокружінням затьмарює все. Коли ноги стають, немов з вати від надлишку почуттів, коли легка нудота робить тебе п’яним без вина.

Потрібно розбавити плавну течію буття яскравими подіями. Так відчувати життя. Особливо, коли стається щось таке, що перевертає твій всесвіт, коли тяжко, чи навпаки — легко. Адже в екстремальних умовах життя перевертається догори дригом, а частіше всього буквально, раз за заром освіжує, очищує розум.

Так і було зі мною. Я мчалась по звивистим доріжкам, репетуючи на повні груди, дивлячись на пейзажі і просто радіючи життю, адже саме в такі моменти воно по-особливому відчуваєтья. Тому навіть не зразу зрозуміла, що ми зупинились, а лише тоді, коли батько подав руку, аби звільнити місце.

— Тату, це було чудесно! Дякую, — обіймаю його, а тато мене у відповідь. Ну, а потім ми пішли чимось зігрітись, тому що мороз добряче так щіпав за щічки. Сніжок, уже був втоптаний багатьма ногами, та все одно скрипів під чоботами, а я могла лише посміхатись, все ще відходячи від атракціону.

— Отже, ти задоволена, дочко? — ми стояли біля дерев’яної ятки, де продавались перекуси і теплі напої. Мій вибір впав на чай із карпатського набору трав, що неймовірно пахнув, а на смак був ще кращим. І бесідуючи з батьком, я спостерігала за лижниками і сноубордистами.

— Дуже! А ти не хочеш прокататись? Думаю, вони ще довго будуть, — знизую плечима, показуючи в сторону траси. Розумію ж, що батько також хоче з’їхати з гори, а повинен бути тут зі мною. Але тато лише відмахується від того, посміхаючись.

— Мені і тут добре. Тим більше, що я там не бачив.

— Ну так, звісно, — батьки — якими б вони не були різними, та все одно жертвуватимуть собою заради своїх дітей. Інтересами, часом і всім іншим. Так буде завжди, наче неписаний закон. Лише посміхаюсь, продовжуючи говорити з татом, який ніяк не показував свого бажання з’їхати зі схилу, наче йому це зовсім не потрібно.

***

Ввечері, коли усі сповна насолодились лижами і змерзли — ми вирішили піти в ресторан. На вулицю уже починали насуватись сутінки, і відповідно більший морозець, тому, одягнувшись тепліше, ми вирішили прогулятись по селищу, а не їхати автомобілем, заодно і заглянути у дерев’яний ресторанчик з доволі колоритною назвою «Колиба». У куті приміщення на різних інструментах виконавці грали усім відомі українські пісні, та і загалом тут царювала атмосфера етнічності. Вишиті полотна, статуетки і аромат різноманітних трав дабавляли своєрідного шарму. Тут навіть офіціанти були у народному вбранні.

Ми наминали різні смачні страви, бесідуючи про усе на світі. Однак мені все одно було не по собі. Ранкова розмова з Петром підкосила мене. Я ніколи не відчувала перешкод у спілкуванні з братом, а тут навіть слова зв’зати не можу.

Мені це не подобається. Це ж Петрик. Це найрідніша людина, і ніхто не може стати між нами, та тим не менше, це сталось. Можливо, я накручую себе, і просто не було часу поговорити з ним, але у повітрі відчуваю напругу, а хочу назад легкість.

— Лєночко, ти чого завмерла? Наминай, — повертаюсь з думок та починаю мовчки жувати, намагаючись зрозуміти, про що говорила сім’я. І потроху вливаюсь, та уже за дві хвилини підтримую розмову «ні про що, і про все».

— Надійко, ходімо, — гурт співаків заграв повільну мелодію, і тато, посміхнувшись, запросив маму на танець. Мама вклала руку у батьківську, і вони почали повільно крутитись, говорячи про щось своє. За ними підтягнулись інши пари, та і Петро з Валерією також. Це було надзвичайно гарно: на фоні акустичних інструментів, наче за сценарієм найкращих режисерів грали усі присутні, та найкраще те, що кохання і є таким — прекрасним. Адже, коли воно справжнє, то краще за будь-який написаний сюжет.

Тато танцював з мамою, брат з майбутньою дружиною, а я дивилась на шасливі обличя сімейста, за тим, як вони рухаються в такт спокійної мелодії. І кожен з них не помічає нічого, крім коханого обличчя навпроти. Я з посмішкою спостерігала за іншими парами, які в повільному танці крутитись і любили…

Всередині потепліло, але водночас сильно захотілось, як і вони, тримати за руку одну людину.

Звісно, це Ян.

І раптом стало так сумно, а більше всього я забажала почути його «Єленушка», захотіла вдихнути уже рідний запах, просто побути хоч хвилину з чоловіком. Не думала, що можна так сумувати за людиною, що аж щемить у душі.

Це лякає. Дуже.

Та що тому причина?

Інші люди, які щасливі? Те, що я давно його не бачила? Чи самі почуття, які уже переповнюють доверху заповнене ними серце, як бокал, що уже по самі вінця з шампанським.

Заплющую очі, згадуючи, як була у нього вдома. Лежала на плечі у Яна, наші пальці малювали на руках один одного бездумні візерунки. Його дотики… Навіть зараз викликають сирітки.

Я сумую.

Руки якось самі найшли телефон. Якось самі набрали потрібний номер. Виходжу з залу у вестибюль, киваючи Валерії на мобільний. Погляд був спрямований на засніжені дерева, на комочки снігу, які падали і падали. А серце билось, мов навіжене, тому що дзвонити Янові — це якось надто… Наче ще одна сходинка у наших дивних стосунках, ще трішки више, серйозніше.