Розділ 22

Почуття порівнюють з багатьма речима. З бажанням ширяти над усіма чи безкінечно посміхатись. Для когось це на кшталт вируючому потоку гірської річки, яка безперервною течією б’ється об маленькі камінчики чи зовсім великі скелі, які, що в одному, що в іншому порівнянні — перешкоди на шляху до щастя. У інших кохання нагадує штиль на блакитних водах моря — розміренне, тепле, як в найспекотніший день, та таке ж приємне. Літератори ще звикли називати це хвилююче почуття метеликами у животі.

Та у будь-якому випадку, у різних порівняннях почуття кохання нагадує знак безкінечності. Здається, наче воно таке безмежне, не має ні кінця, ні краю, а заповнює кожен твій атом, кожну молекулу.

Щось схоже має океан. Любов така ж красива, як його синява на фоні рожевого заходу сонця. Безперервні хвилі, які раз за разом накривають, коли поряд він…. І ніхто інший.

Може, надто романтично, прозаїчно чи до нудоти приторно-солодко, та хіба хтось заборонить мені відчувати це саме так?

Мені не хотілось прощатись від слова зовсім, я більше усього на світі бажала лежати під боком Яна і слухати ритмічні поштовхи його серця, тремтіти від дотиків… Та час не жаліє, як і мої батьки, які дзвонили разів зо п’ять, а підняла на останній, зсилаючись на вимкнений звук на телефоні, хоч так воно і було.

Та навіть крики мами не затьмарили цей вечір.

Я понад усе хотіла і далі сидіти у автомобілі, коли пальці переплетені, а його теплий погляд блукає по обличчю. Мені неважливо, що там, за межами чорної машини. Немає ніякого діло до пересічних людей, до проблем і навіть до того, що батьки точно не будуть задоволені від такого пізнього приходу додому. Однак є лише я, Ян і сніжинки, які кружляють у світлі фонариків, поміщаючи нас у найромантичніший фільм. Нам не хочеться навіть говорити, ніби це порочно — ось так порушувати ідилію тиші.

Він дивовижний чоловік, адже тільки Ян може причиняти великі рани, а потім з легкістю їх заживляти. Тому що єдине, що нагадує мені про ранок цього дня — небесно-блакитний светр грубої в’язки, котрий встиг висохнути, і такі ж джинси, хоча і це все пропахнуло парфумом з нотками бергамоту…

— Мені уже час іти… — розбавляю тишу шепотом. Чоловік нічого не мовить, а лише ніжно дивиться, через що я відчуваю прилив крові до щік уже в мільйонний раз. Як завжди не витримую погляду і опускаю очі на його чорний джемпер, який видніється з розстібнутого пальта чоловіка, слідкую за такими же кольором горизонтальними лініями у всю довжину. Чекаю, поки Ян скаже хоч слово, та він і не збирається. Уже вдруге переводжу погляд на нього, а чоловік невідривно спостерігає за мною, практично невловимо посміхаючись.

— Що? Чому ти так дивишся?

— Нічого, Єленушно, ні-чо-го, — Ян заправляє мені пасмо волосся за вушко, від чого я мимоволі здригаюсь, та так і не наважуючь подивитись у таку кохану зелень очей. Та потім ще раз, коли чоловік практично примушує мене зустрітись із ним поглядом, піднімаючи за підборіддя моє обличчя.

— Поглянь на мене… — тихо, практично нечутно, та це ехом віддається у голові. Ян нахиляється до мене, знову даруючи чутливий поцілунок, але такий же короткий. Чоловік тримає мене за щелепу і пестить по щоці. Цей невинний жест примушує почувати себе бажаною, потрібною… І нічого іншого не треба.

Руки Яна теплі, трішки шершаві, але мені нічого не хочеться зараз більше, ніж тримати їх у своїй. Що і роблю. Беру велику долоню чоловіка у свою маленьку. Воджу пальцями по венах, які схожі на крона могутнього дерева, прощупуючи жили… Починаючи від основи вказівного пальця венка губиться у великих на руці, і я невагомо веду пальцем аж до того місця, де найбільша судинка ховається під наручним годинником, а потім і тканині светру.

— Єленушко… Тобі дійсно уже пора іти… — якось надто хрипло сказав Ян, і від цього у мене ще більше бурлила кров всередині, а тремтіння тіла посилювалось. Однак не від холоду, а від надлишку емоцій, почуттів. То, що сталось… і загалом усе…

Я швидко попрощалась з чоловіком, мені здалось, що я зробила щось не так, тому практично втекла. Та коли уже була біля під’їзду, мене обійняли з-заду, ну як — впритул притисли до грудей спиною, торкаючись губами до самого вушка, по-мовницьки і трішки знущаючись сказали.

— Невже ти не знаєш, як правильно прощатись? — цей томний шепіт зведе мене з розуму. Я і так тут вся термчу і на межі. Та дозволяю собі трішки погратись з Яном. Загадково посміхаюсь, хоч і знаю, що він цього не бачить.

— Яне, ну ти ж у нас вчитель. Тож просвіти, навчи… — більше повторяти не потрібно. Як тільки я зробила вдих, мене різко розвернули до себе, впиваючись безжалісливим, але в той же час таким чуттєвим поцілунком в губи. Тонула, як у тому океані, від дій чоловіка і судомно старалась відповідати на шалений ритм. Отримуючи божевільну ейфорію від поцілунку, я ледве могла стояти на ногах, та руки Яна з легкістю утримували мене «на плаву». Серце уже починало бити ребра, однак маленка, така жалюгідна мить, і чоловік відсторонився від мене, Наше дихання, здається, заповнило усю вулицю — так голосно воно звучало для мене.

— Ти говорив, що не будеш сором’язливо цілувати мене біля під’їзду, — вдивляюсь в зелень очей, яка зараз незвичайно темна, та знайомі мені чортенята нікуди не ділись.

— Тобі хіба здалось це сором’язливим? — вигнувши одну брову, лукаво питається Ян, а я можу лише посміхатись, все ще намагаючись вирівняти дихання.

***