Розділ 21

«Кохання до особистостей красивої зовнішності і є загальна помилка прекрасної статі і проходить з часом, як інші жіночі нездужання».*

У голові постають ті ж зелені очі, в яких танцюють чортята, насмішлива посмішка і тіло, як у статуї Адоніса. Зовнішність його ідеальна: хода, манера розмови, погляд, який дивився у самісіньку душу. У Янові було щось манливе і небезпечне. Мужчина такий же красивий, як вогонь, однак полум’я ближче — смертельне… А він?

«Ніколи не сумнівайтесь, якщо вам підказує серце. Серце не може обманути.»**

Може. Воно постійно те і робить, що дурить мене. Заманює в новий самообман, з якого так тяжко вибратись, а, можливо, і зовсім нереально. Серце. Наче мішок з кров’ю, а скільки клопоту наробило.

«Діти здатні відчувати сильні почуття, але не здатні розумітись на них».***

Я дитина. Хто б що не говорив, та мені сімнадцять і я гублюсь, постійно збиваюсь з поставленого вектору. Тоді як можу розібратись у тому, що навіть дорослі дяденьки зрозуміти не можуть? Справи любовні — це тобі не логарифми вирішувати… Хоча і їх не умію.

Тремчу… Після розмови з Варею по телефону, після дурнуватих цитат, які я виписувала, здається, сто років назад, а попадають по вразливим місцям лише зараз. Невже ще декілька років тому хтось там зверху знав, що я буду перечитувати свою писанину і порівнювати історії багаторічної давності із собою?

Навіть не хочу думати, що у мене не було вибору. Що було передбачено страждати. Страждати? Ні, це надто голосне слово. Хіба дитина може відчувати таке? Усміхають сама до себе.

А хіба у болю є вік? Може, у страху чи кохання?

Поживемо — побачимо. Завтра. Уже завтра буде відповідь.

***

Той же кабінет. Та ж розмова.

— Чому вона Лєна? — вклавши усю міць і твердість в голос, нарешті питаю. Навіть не було думки, що йому може бути не все одно на мене. Чомусь хороші спогади вмить загубились в недрах свідомості.

— Певно, тебе більше цікавить, чому ти Єленушка, — роздивляючись зошити на столі. Ян навіть не зацікавлений в діалозі. А мої мрії були про принца. І від цього також боляче. Хіба ж я не заслуговую на нормальну розмову?! Дивись мені в очі — хочеться викрикнути. Однак лише мовчу, киваючи головю на його питання. — Подумай, сама, — ліниво відповідає мені чоловік, креслячи щось червоною ручкою. Ну так, де я, а де буковки виправляти… Як підло. Я що пил під ногами? Я людина!

Підходжу ближче до Яна, зменшивши свій запал. Хочеться поглянути чоловікові в очі, однак, він наче навмисне дивиться лише в каракулі учня.

— Чому ти не можеш сам мені сказати? Яне, хіба це так важко? — у голові фраза звучала твердо і грізно навіть. А наяву я знову сказала це практично нечутним і таким же невпевненим голосом, який завжди зі мною при цьому мужчині.

Де внутрішній стержень і непохитність? Що примушує мене бути боязливою і прогинатись? Та не знаю відповідь, це відбувається саме по собі. Як би не намагалась я зломати свою невпевненість, Ян далі підлаштовує мене під себе, сам того незнаючи.

— Ні, мені це зовсім не тяжіє. Цікаво, що скажеш мені ти, я ж свою точку зору і так знаю.

— А я ні.

— Ну так подумай, Єленушко. Ти ж умієш, я знаю, — чомусь остання фраза звучала, як образа. Тим більше, коли це сказано з таким лицем, наче я вже годину питаю одне і те саме. Невже Янові так подобається знущатись з мене, по-іншому це не назвеш…

— Тому що я для тебе особлива? — говорю з хвилинною заминкою. У голові пусто, як і у душі. Люди завжди думають, говорять, як би їм хотілось. Я всім серцем хочу хоч на найменший відсоток бути потрібною Янові, навіть не коханою, а важливою — це ж небагато.

— Можеш і так вважати, — ніби те, що хотіла почути, ніби те, що так прагнула дізнатись. Та чомусь гіркока підступила до горла. Хіба важко було відповісти «так, ти дорога мені», «так, ти особлива, Єленушко». Але ні, він навіть це не зміг зробити, а відповідь, наче позитивна, але все одно примусила вічдувати себе непотрібною річчю. Ян знову не дивився у мою сторону, наша розмова його змучує, а я, як надокучлива муха, яка нервує, та і прибити мене чомусь не може.

Усі почуття змішались. Біль, злість, бажання трощити і ломати. Не знаю, надлишок емоцій, чи мене просто усе дістало, та, як навіжена підбігаю до вчительського столу, впираючись руками настільки сильно, що місця суглобів разом з фалангами пальців біліють.

— Та скажи ти хоч раз по-людськи! Тобі подобається знушатись з мене?!

— Ти сама це так сприймаєш, Єлено, як знущання. А як воно насправді… — ліниво відповідає Ян, перевіряючи ще одну роботу учня. Хочеться битись головою об стінку, кричати і рвати волосся на голові. Від байдужості голосу, від пихатості тону. Вибухаю, наче бомба, не фільтруючи ні слова, ні дії. Щось на кшталт зворотнього відліку, початку кінця, так як-небудь!

— Хоч раз позбав мене своєї дурнуватої філософії! — кричу так сильно, як можу. У цій фразі все перемішалось: образа, біль, навіть те, що сама не розумію. І це зовсім не мій голос, він інший — істеричний, замучений, подавлений.