Розділ 20

«Ще не було в світі такої дурепи, як Джейн Ейр, і навіть найвигадливіша ідіотка не живила себе такою солодкою брехнею й не пила отрути так жадібно, як п'ють нектар».*

У поняттях кохання ми всі недалекі та наївні. Та тут навіть не рожеві окуляри, ми наче у бункері, де нікого не чути і не видно, а є лише наші переконання…

Птах з шипом терну в грудях кориться непорушному закону природи; він сам не знає, що за сила змушує його кинутися на вістря і померти з піснею. В ту мить, коли шип пронизує його серце, він не думає про близьку смерть, він просто співає, співає доти, доки не вичерпається голос і не обірветься подих. Але ми, коли кидаємося грудьми на терни, — ми знаємо. Ми розуміємо. І все одно — грудьми на терни. Так буде завжди».**

Кохання має дві крайнощі: або нескінченне щастя, або всепоглинаючий біль.

«Він обманює тебе, принижує тебе, тоді як ти прагнеш його виправдати. Втім, я зовсім не хотів спонукати в тобі ні ненависті до нього, ні злості, а лише спокій і байдужість. Вчинки цієї людини випливають із її характеру».***

Який може бути спокій, коли вирують усі можливі почуття, та одного немає — байдужості.

Рядки з улюблених романів. Здавалось би, хтось просто написав, придумав лише для того, аби описати вигаданих персонажів у їх вигаданому світі. Смішно. Хіба можна так точно описати почуття, непроживаючи їх? Звісно, ні.

Адже «не розум від книг з’явився, а книги від розуму»****. І це також цитата. Все уже давно сказали до нас, зробили і описали. Наша справа лише задовільнятись цим і не вчиняти ті ж самі помилки улюблених нами героїв.

Та хіба ми можемо? Хіба бачимо у нас самих те, що читаючи в книгах, так засуджували? І дурненьких головних героїнь, і чоловіків — демонів-спокусників без душі?

І зараз, я сиджу в кімнаті із зачиненими дверима і навіть непочатим домашнім завданням та дивлюсь на цитатник з фразами із улюблених книг, і розумію, що колись це писала дівчинка, співчуваючи Джейн, Меггі, Консуело, а тепер, схоже, їй потрібно співчувати собі.

Не знаю чому, та мій мозок не хоче вірити в краще. Слова Дар’ї врізались в голову і сховались за двадцятьма замками. Ян не може просто так спілкуватись зі мною через почуття. Я навіть в одне речення не можу поставити «Ян» і «любить мене». Це здається по-дитячому кумедним і наївним. Наче колись вірити в Святого Миколая чи Зубну Фею.

Перегортання сторінок з цитатами перериває рингтон дзвінка. Ліниво, ніби спросоння тягнусь за телефоном.

Вхідний дзвінок: Варвара

Усміхаюсь, коли бачу це ім’я. Все ж подруга завжди відчуває, коли у мене не все гаразд.

— Так, Варю, привіт, — намагаюсь зробити привітний голос, та в будь-якому випадку він звучить надто змученим. Та це не повинно турбувати, бо стан всесвітньої втоми — перманентний стан одинадцятикласника.

— Привітик. Не хочеш завтра після школи прогулятись? У тебе, ніби не має додаткових, — хмикаю… У мене біологія. На яку зовсім не має бажання йти.

З одного боку, мій мозок рекомендує мені вияснити нарешті правду. Істинні наміри Яна і, що взагалі для нього означає наше спілкування. Бо ж над цим пунктом у мене великий знак питання. Та серце… Воно боїться до сиріток на шкірі. Я не хочу. Не хочу розвіювати свою ілюзію нормальності, хоча це з самого початку божевілля. Та всі безумці щасливі у своєму божевільному світі. І я не виключення.

— Алло? — голос Варвари повертає до реальності. — Ну то що, Лєно? Ти вільна?

— Так, вибач, я задумалась. Після школи відразу підемо? — не знаю, навіщо збрехала, не знаю, як буду викручуватись і що говорити Янові. Та просто не хочу поки знати правду. Хай ще трішки побуду в незнанні, хай ще не повалю свій паперовий будиночок, яки от-от впаде від вітру правди.

Ніч змінив ранок. Він ніби пройшовся по мені, а не прийшов. Чомусь відображення у дзеркалі показалось мені надто простим і неказистим. Я така ж, як і усі. Волосся, очі, навіть ім’я у мене звичайне. Просто Лєна. Не премудра і не прекрасна, а звичайна. Та тільки з уст Яна воно звучить, як найгарніше — Єленушка. А, може, і це все вигадка? Насмішка, яка завжди присутня у його до запаморочення прекрасних зелених очах?

— Лєнусь, ти сьогодні до котрої у школі? У тебе ж біологія, так? — мама настільки безшумно зайшла, що я навіть не помітила. Лише швидко вдягнула светрик і вимучено посміхнулась. Чому саме тоді, коли мені не хочеться згадувати про цю науку, все іде навпаки?

— Вчитель не може. Та я домовилась прогулятись з Варею, — знову брехня. Хіба могла я колись позволити собі таке? Ні. Але батьки навряд чи поймуть, якщо скажу: «не піду на біологію, тому що боюсь, що цілування-обіймання з вчителем були лише просто його забавкою. Ну знаєш, лялька Барбі, чи що там люблять хлопчики — моделька спортивної машинки? Пардон, автомобіль у нього уже є». Так що, це брехня для блага, тільки для кого — незрозуміло.

***

На диво день пройшов швидко, і зараз, підставляючи лице під морозні подихи вітру, я відчуваю полегшення. Я його не бачила. Ось так просто. Не пересікалась і не виглядувала брюнетисту голову. Та те, що через десять хвилин мені потрібно буде сидіти у великому кабінеті в присутності лише ЙОГО величної персони — трохи нагнітає.

— Ну, що, хідімо, як завжди лате, чи щось нове? — питаю у Варі, нервово смикаючи свій шалик. Потрібно бути веселою. Просто піти і випити кавовий напій з корицею, аби зуби звело від солодкого. Треба побалакати про ЗНО і пообговорювати когось, бо без цього ніяк. І все, а потім знову у цю какофонію почуттів.