Розділ 19

Зима — це час свят. Не тільки для шлунка через пампушки і стіл, який згинається під смаколиками. Зима — це час світлої дитячої мрії. Адже саме в різдв’яний період відчувається магія, яка прямо-таки літає у повітрі. І навіть, якщо тобі уже не п’ять, ти відчуваєш себе приблизно так. Сніжки, сніговики, сніжинки у повітрі… Один корінь, який приносить так багато щастя — сніг. І спостерігаючи із вікна, як кружляють заморожені крапельки води, ми хочемо лише повалятись у цій «білій ковдрі», заморозити руки до почервоніння, а опісля бігти додому і з теплим чаєм дивитись «Гаррі Поттера», «Сам удома», «Грінча», і усі-усі мультики про Різдво, і нічого, що лише грудень. Тому що закономірність така: якщо є сніжок — це вже велике свято. І все одно, скільки тобі років, адже бути щасливим з віком не заборонено…

Цим і керувались ми, сімнадцятилітні дітки, які обстрілювали один одного грудочками снігу, дзвінко сміючись і жартуючи. По всьому периметру біля школи пустували і валялись у снігу. Спочатку лише ми з Єгором підмовляли однокласників, а потім гравців було не злічити. Лише вчителі пробігали під «снарядами».

— Прямо у голову! І що ти тепер скажеш, Єгорчику?! — репетую через усе поле битви однокласнику, у якого на чорній шапці видніється слід від снігу. Переможно посміхаюсь, одночасно ухиляючись від сніжків, та і далі цілюсь у друзів.

— Це ще не кінець! Я тобі покажу, де раки зимують! — кричить хлопець, падаючи на коліна за новою порцією снігу. Жмурюсь і роблю те саме.

— Звучить надто зухвало, не думаєш? — промахуюсь, попадаючи в ялинку, цокаю язиком і роблю нову сніжку. Дрозд лише закочує очі, насміхаючись з того, що мені не вдалось поцілити.

— Хіба полководець не повинен бути найкращим у всьому? А ти уже третій раз промахуєшся, Лєнко, — показую язика, на що він тільки усміхається. Ну і що, я стратег, а не рядовий воїн. Не борюсь за звання кращого бійця, однак слова Єгора розпалюють у мені азарт. Долоні вже печуть від снігу, і рукавички не рятують, лише мокрим вантажем висять на них. Прораховую, як роблять у фільмах, траєкторію руху, згадуючи графіки, як на фізиці, аби попасти у цю пихату мордочку, і зі всією силою та натхненням цілюсь, тоді кидаю сніжку. Уже було кричу переможним вигуком, та моя розумна голова не врахувала, що матеріальна точка-то у нас рухається, і весь мій хитромудрий план провалився, а ялинка обстріляна остаточно. Нажаль, я біолог, а не фізик.

— Промах, міні Гітлер, пром… — та ось Єгорчик не встигає договорити, бо хтось більш меткий, ніж я. Хлопцю пощастило, що сніг не попав прямо по носі, а постраждало лише підборіддя. Задоволена посмішка з’являється на обличчі, наче це я нанесла удар, і повертаю голову, аби побачити, кого готова розцілувати на місці від того, як смішно кривиться Дрозд. А це Дар’я, яка винувато посміхається і нервово чекає на мою реакцію. Ми ж так і не поговорили після того випадку. У мене мороз по шкірі тільки від спогадів про Саву і Микиту.

Глибоко вдихаю. Про все це згодом. Поки мені не хочеться повертатись у ті події. Відкладемо це на час після гри. Легко посміхаючись, я махаю Даші, показуючи два великих пальці вгору.

— Єгоре, тебе перевершила дівчина! — регоче Антон на усе подвір’я. Думаю вже змовчати, що вона ще й молодша, та Дар’я сама вигукує це, чим ще більше примушує нас братись за животи.

— Ой-ой-ой, ви, хлопці, давно уже повинні були зрозуміти, що дівчатка керують світом! — самовпевнено говорю, кидаючи поважний погляд, і піднімаю підборіддя доверху. Однак усю картину паскудить сніжка, яка прилітає мені у шапку. Повертаюсь з награно роздратованим виглядом, дивлячись, як Варвара сміється своїм ляльковим обличчямя, чим нагадує чортеня.

— Варю, ти мені усю тираду спортила! Подруга називається!

— Ну, вибач, я майже ненавмисне, — Грін підбігає до нас, і лише обіймає мене, та і я не злюсь. Ми ж забавляємось в решті-решт. Оглядую усіх присутніх, у кожного горять очі і посмішка красується на обличчі. Розчервонівші, ми усі нагадуємо дійсно дітей, адже шапки давно сповзають на один бік, а модні джинси так замінють ті балонові штани, у яких ми завжди ходили гуляти. Ну, упевнена, що вони були у всіх.

Ми стоїмо на зовсім маленькій відстані і плескаємо у долоні в обличчя, сміючись ще більше, ніж до того. Але щось тягне поглянути вправо, наче магнітом, ніби хтось спостерігає. Відволікаюсь від нашого заняття, і серце тріпоче всередині від того, хто стоїть біля школи і чистить автомобіль від снігу. Ян лукаво посміхається, спостерігаючи за мною. Наші погляди пересікаються, і я відчуваю, як розряд іде по тілу, як кров у судинах пришвидшує потік лише від одного погляду чоловіка.

Наче зачарована спостерігаю, як Ян нахиляє голову убік, припіднімаючи кутики губ. Ось так просто стоїмо і дивимось. Чхати на крикливих дітей, на друзів. Погляд спрямований лише на брюнетистого мужчину.

Не знаю, скільки б так простояла, та прідпригую від того, що у мою багатостраждальну голову прилає сніжка. Помічаю, як Ян починає сміятись у кулак, та стримую бажання показати йому язик, і з вбивчим поглядом дивлюсь у ту сторону, де ще йдуть бої. На мене зі страхом дивиться маленький хлопчик в окулярах і потішній синій шапці. Починаю легко посміхатись і також кидаю у нього маленьку грудочку снігу, звісно не з силою, малюк заспокоюється і біжить далі гратись. Однак, коли повертаюсь, то автомобіля Яна уже нема. Стає трішки образливо, та стримую емоції.

А друзі далі пустують. Чомусь день віє дитинством. Коли проблеми полягали у відсутності улюбленої шоколадки і пропуску серії мультика по телебаченню. І я посміхаюсь також, широкою щасливою посмішкою, під свист сніжків, які ще літають над головами, посміхаючись, дивлячись на тих людей, які за короткий період стали, як рідні. Так, ми вчились багато років разом, але здружитись так сильно чомусь не виходило. Я навіть на початку цього року не думала, що у мене з’явиться така компанія — дружня і весела. Єгор, Варя, Даша, та навіть Тоха — вони усі стали для мене істинно друзями. Мені з ними легко і невимушено. Тільки от питання: чи не пройде це все після кінця школи? Але зараз не час про це думати.