Розділ 18

Наше життя — це купа зустрічей, знайомств і спілкування. Люди оточували нас з самого народження і навіть в останню путь ми підемо у їх супроводі. Так було завжди. Одні просто приходять у наше життя, і зовсім не хочеться розлучатись з ними, інші — лише, мов попутчики, яких не завжди і помічаєш поряд, а є ті, яких хочеться забути. Це ті, хто приносив біль, чи, можливо, неприємні поведінкою, противні їх сутністю.

З Савелієм та Микитою життя познайомило нас у п’ятнадцять. Ми з Варею тоді кардинально відрізнялись від тих, якими є зараз. Наївні, трішки сором’язливі, та такі ж запальні відразу втрапили на гачок старших хлопців, які вирішили зав’язати з нами дружбу. Звісно, їм було по сімнадцять, доволі симпатичні, тим більше веселі. Та з кожним днем вони ставали все більш незрозумілі нам, а потім і зовсім перейшли усі межі дозволеного у нашому розумінні. Ми з Варварою порядні дівчатка і не звикли до великого скупчення алкоголю, лайливих слів, та ще й зовсім ненормативної поведінки, тому на корені обірвали спілкування з Савою і Микитою.

Однак, як на зло, Земля крутиться і знову звела мене з ними.

— Лєнко, а як це так, що ви знайомі? Ось це світ тісний! — сміється Дар’я, нерозуміючи, що мені не до веселощів. Хлопці не зводили з мене пильного погляду, сверлячи, здається, дірку в куртці.

— Тісний-тісний, Дашо. Що, Лєнок, навіть не обіймеш старих друзів? — хитро посміхається Савелій, підходячи ближче. Ні,ні позбавте мене цієї участі, не хочеться підцепити якусь болячку.

— Ну, що ти, Саво, як вона може? Їм монахиням ж заборонено. Правда, Лєно? — регоче Микита, в кінці голосно хрюкнувши. І, здається, злість зараз матеріалізується, а я вскип’ячусь, як чайник. Глибше вдихаю, аби заспокоїти нерви. Не потрібно піддаватись на провокації цих двох. Я вище цього, вище цих принижень. Кидаю повний роздратування погляд на Дашу, вона ніби у прострації, нічого не розуміє, дивиться то на мене, то на цих гопніків.

— Якщо судити по її голим ногам, то ера цнотливості в минулому, Микиточко! — по-філософськи мовить Савелій, а я хочу по-філософськи кинути у нього цеглиною.

— Але розум не пройшов, я і далі вважаю вас найнижчим ступенем еволюції. Почитайте на дозвіллі, що це, — миленько посміхаюсь, повертаючись до Дар’ї. Хлопці голосно регочуть, точно насміхаючись з моєї фрази, та мені байдуже. — Не ображайся, але я піду. У нас не зовсім хороші стосунки, — говорю тихо подрузі на вухо. Сподіваюсь, цього разу прислів’я «скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» дало збій, а Даша нормальна особистість.

— Годі тобі. Два роки пройшло. Ми ж пожартували. Потрібно закопати лопату війни і просто провести добре час, — Савелій виділяє слово добре, наче воно має прихований зміст.

— Сокиру, Саво, сокиру, — шепоче Даша, не в силах стримати сміху від кумедної фрази хлопця. Тут навіть я ледве стримую посмішку, від нерозуміючого погляду Савелія, і Микиту, який регоче, мов божевільний.

— Його теж. Ну то що, мир? — посміхається хлопець, а я намагаюсь подавити у собі неприязнь. Можливо, він дійсно змінився? Дар’я дивиться на мене цуценячим поглядом з мольбою залишитись. Та я не знаю, що робити. Тому що не звикла до таких зібрань, образу життя. Я інша, мені чужі попойки і гульки до ранку. Як сказав Савелій, я монахиня. Може, справді так. Мені не подобається випивати і куражитись до ранку. Мождиво, я надто скучна, занадто правильна, та яка вже є. Це моя сутність, моє особисте «я», яке я не хочу змінювати заради сумнівних ідей.

— Лєно, ну ж бо! Ти що дарма так гарно вбралась? — усе ніяк не може вгамуватись дівчина. Чи можу я перечити принципам заради неї? І чи потрібно це?

— Чи ти нас боїшся, так? Слабо тобі погуляти з нами дві годинки? — вставляє свої п’ять копійок Микита. Хлопець ніколи мені не подобався. Навіть зараз, коли він проводить язиком по губах, і презирливо жмуриться. Повір, мені також не надто приємне наше спілкування.

— Ні, не боюсь. Просто я не така, як ви, — потрібно підбирати слова, аби не образити таким чином Дашу. Вона все-таки моя подружка.

— У тебе ще одна нога? Чи ти вночі перетворюєшся на вампіра?

— Ні, нічого такого немає, — посміхаюсь я, від їх доволі дитячих аргументів. Глибоко вдихаю. Та все-таки погоджуюсь іти з ними. Я ж не робитиму нічого з того, що не хочу. Тільки побуду трішки, вихованість и всяке таке… — Я погуляю з вами, тільки… недовго.

— Ну тоді, дорогі гості, дорога родино, запрошуємо вас! Я Савелій Якут проведу тобі екскурсію, дорога Лєнок, — кумедно поклонився Сава, чим більше був схожий на ведмедя, а не шляхтича. Але Дар’я смикнула мене за рукав пальта, і я витріщилась на дівчину, нерозуміючи нічого.

— Усе в порядку? Якщо ти не хочеш, то…

— Я іду заради тебе. Тим більше, не сподобається — піду. Усе добре, — я посміхнулась, і ми пішли до старенького гаражу. Спершу мені на думку спало, що ми залишимся з-зовні, але хлопець відчинив двері, і ми зайшли всередину. Пахнуло там, звісно, сирістю, та у самому приміщенні була наче кімната. З лівого боку, правда, усякий мотлох. А от справа стояв жовтий облущений диван, з не менш давним пледом, так само декілька шин, які слугували кріслами, а ще купа книг, стояли стопкою одна на іншій, роблячи таким чином стіл. Повісити гірлянди, так взагалі чудесно!

— Нічого собі у вас хороми!

— А ти що думала! У нас тут усе включено. Це гараж мого діда, побудований у часи Брежнева, часи, коли усе було під контролем, двері були відчинені настіж, і ніхто нікого не боявся. Або, як говорив мій дід, хоча все це теж говорив він, не приписуйте мені цього ні в якому разі, так про що я… А, от…  чудові були часи! Ось бачиш стіл, це не лише предмет інтер’єру, а ще й прекрасні твори світової літератури, — з повною експресією мовить Савелій, поки ми всі думився зі сміху, та і він сам також.