Розділ 17

Скільки себе пам’ятаю я була невпевненою у собі. Різні безглузді комплекси — це все про мене, та тільки, якщо спитати про це у моїх друзів, то ніхто навіть слухати не буде, вони вважатимуть такі слова дурним жартом. Бо те, що всередині нікому не показую, просто не хочу. Навіщо усім знати, що навіть сьогоднішня спідниця перші п’ять хвилин здавалась мені надто короткою, а вона практично до колін, для чого їм ставити до відома, що я соромлюсь завжди. Та просто знаходжу у собі сили це здолати.

До чого я це… А до того, що мій страх перед зустріччю з Яном — це банальні закидони у голові. Навіть боюсь, що він скаже на те, що я поцілувала Єгора у щоку, боюсь, що все, що було у моїй квартирі, там і залишиться.

Бо дуже, дуже не хочу втратити навіть такі, зовсім незрозумілі мені стосунки. Тому що маю до цієї людини почуття, я ще ніколи не цінувала взаємини з кимось, не прагнула усім комусь вгодити. Мені все одно на принципи і норми, мені просто добре з Яном, як ні з ким. А це головне.

Зараз могла покопатись у собі, бо була одна на перерві. Усі пішли до нашого кабінету, а мені потрібно було усамітнення, якщо так можна назвати галасливих школярів. І одну з них, яка уже трішки не дитина.

— Лєнко! Ну нарешті! — ще на початку коридору я помітила цю дівчину. І зараз вона, штовхаючи першокласників, несеться до мене. Змовчу про той факт, що спідниця подруги непристойно задирається. Та думаю, що хлопчики семи років навряд зможуть оцінити її ноги.

— Дашо-о! — у бідних школяриків точно день не вдався, тому що також мчу до подружки. Ми хитались зі сторони у сторону, обіймаючи один одного, та я просто задихалась від запаху її парфумів. Навіть хлорка і та пахне приємніше. Бідні її однокласники, які нюхають це з дня у день.

— Ну ти сьогодні прямо-таки неперевершена! Чого так вбралась? — оцінила мій образ Дар’я.

— Ні, і це мені ти говориш? Яка сама, наче тільки з модельного показу повернулась? — по-доброму посміхаюсь я. Серйозно: коричнева шкіряна мініспідниця та біла шифонова блузочка підкреслювали усе, що можна було. А бордова помада робила дівчину максимально ефектною. Чому вчителі не роблять їй зауваження — цікаво усім у цій школі, а відповідь проста… Вони просто змучились повторювати одне і теж, коли результату мало. Тому і змирились з постійним «клубним» виглядом Даші.

— Ну, я в джинсах рідко, а тебе останній раз в спідниці бачила… Напевно, на перше вересня, та тоді ми ще були незнайомі, але підозрюю, що так воно і було, — я лише киваю на маленький докір. Та частково це правда — у школу мені не надто зручно ходити у платтях, а от погуляти в жіночному образі дуже люблю. Просто, не випадало нагоди піти так з Дашею. — Так! У суботу ми ідемо гуляти, а ти одягаєш плаття чи спідницю, і це не обговорюється. А то, мадам, ти довго в дівчатах засиділась!

— Ще скажи: хто мене таку стару заміж візьме, — жартую, при цьому обличчя Дар’ї стає серйозним, ніби ми ідемо на аудієнцію до Папи Римського, а не ходити по району чи максимум по центру міста. Смішна така, щоб я в такий холод по вулиці з голими ногами — ні! Ще в теплій школі — півбіди.

— І скажу! Все вирішено. Я тебе ще вечером зі своїми друзями познайомлю, можливо, хтось і впаде в око, — підмигує подруга, на що я нервово посміхаюсь. У мене є Ян, і ніхто більше, лише брюнетистий чоловік з нахабними зеленими очима. Так що, вибачте, потенційні кавалери, не судилось.

— Навіть не думай зводити!

— Ні, не буду думати, а робитиму, — ця дівчина несправна, чи коротко про єдину думку, яка була у мене на той момент у голові.

А після чергових маленьких суперечок з приводу мого зовнішнього вигляду, дзвінок сповістив, що прийшов момент, який я так хотіла відкласти — біологія.

— Де тебе носило усю перерву? — Варя налітає відразу, як тільки входжу до кабінету. Точно, навіть забула про неї. Незручно вийшло.

— Я з Дашею побачилась у коридорі, от ми і заговорились. Пробач, — винувато опускаю погляд. Все-таки я не попередила її, що відлучусь. Уже думаю, що після мого вибачення ми почнемо балакати, та помічаю роздратованість на лиці Варвари. І тут до мене доходить, що Дар’я діє, мов червона шмата, на Варю. І так само діє на мене реакція дівчини. Прямо вивертає від її дурної опередженості до Даші. Що вона тобі зробила? І чорт його бери, чому ти так її не любиш?!

— А, ну, зрозуміло. Звісно, це ж Даша, куди мені до неї.

— Я повинна була проігнорувати її? — суворо дивлюсь на подругу. Я розумію, що вона могла образитись, що мене не було усю перерву, але не так.

— Ні, але…

— Ну, тоді усе, — бурмочу. Варя не говорить нічого, лише фиркаючи, сідає за парту. Гаразд… Вона балакає з дівчатами, які сидять позаду, наче мене і немає взагалі. Серйозно? Грін ніби п’ять років. Закочую очі, все одно не розумію такої реакції.

Розкладую речі, перегортаючи параграф, на всякий випадок. Хоча, сумніваюсь, що Ян буде питати мене. Ну, або сподіваюсь на це. А тим часом чоловік заходить в кабінет, і голоси замовкають. Він лише кидає швидкоплинний погляд на мене, через що червонію і відвертаюсь назад до підручника, краєм ока помічаючи легку посмішку чоловіка.

— Добрий день усім ще раз! Передивіться конспекти за минулі уроки, бо зараз я вам дам маленьку самостійну роботу по перевірці домашнього. Майє, роздай, будь ласка, листочки, — ні,ні, і ще раз ні. Життя не готувало мене до самостійної в перший день повернення. Дивлюсь на Яна поглядом повним молитви про пощаду, та він лише скептично обдивляється наш клас, який судомно намагається згадати і повторити те, що зроду не знали.