Розділ 16

Дитинство — це час, коли нема розподілу по статі, нема сором’язливості та ніяковості. Там ти або друг, або ні. У такому віці завжди довіряєш своїм братам і сестрам, а незручні паузи бувають лише тоді, коли ви їсте. Коли дорослішаєш, то та ниточка, яка була між вами, трішки стирається, у кожного з’являються комплекси, секрети. Усе тому що ми виростаємо, і з тим додається багато особистих кордонів, які важко пересікти.

Ми з Петром завжди були нерозлий вода. Старший брат часто брав мене з собою на прогулянки та влаштовував сюрпризи. То сходимо поїсти піцу, то спробуємо японську їжу у новому ресторанчику. Саме з ним я вперше встала на лижі, саме з допомогою Петра навчилась плавати. Старший брат став моїм найкращим другом і порадником у багатьох справах і у любовних також.

Однак зараз, дивлячись у такі ж, як у мене, блактитні очі, я не можу сказати правду. Просто не можу зізнатись, та і він не пойме.

— Лєно, якшо ти не хочеш, то не говори. Я усе розумію, — посміхнувся Петро. Чи було братові образливо — не знаю.

— Петрику, так, я закохалась. Невже так помітно? Палюся? — найкращим рішенням було перевести усе не жарт. Це щось на кшталт захисної реакції, і я щиро сподіваюсь, що мій безглуздий гумор допоможе зійти з теми симпатій.

— Трішки. І хто він? Хоч симпатичний? — навіть не уявляєш собі наскільки. Ян відразу постав у голові, та хіба ж це той кандидат, якого хоче почути Петро? На вісім років старший, тим більше мій учитель. Не зять — казка. Гаразд, про зятя я перегнула палку, та все ж.

—Мені-то подобається. Але ви завжди знущались з моїх обранців! — знову сміюсь, нехай і трохи нятягнуто. Дійсно, то на пацюка схожий, то тюхтія нагадує.

— Він зі школи? — ні, ну формально — так.

— Так, це… Це Єгор, мій однокласник, — молодець, Лєно, ти вперше збрехала братові. Я почала шукати профіль Дрозда у соцмережах, а сама всередині відчувала неприємну гіркоту від власних слів. Брехуха!

— Він нічогенький, нормальний. А ти йому подобаєшся? — так…

— Ні, мені здається, що ні. Тим більше, випускний клас, сенс щось починати? Та і навчання багато. Це ж просто симпатія, скоро мине, — навіть уже не червонію. Симпатя, звісно, саме так. Я не по вуха застрягла у прірві під назвою Ян Володимирович Мельник. І це зовсім не сарказм.

— Говориш, як заучка.

— Ну я і так ботанік, тут уже нема куди діватись, — принижувати саму себе — це моє покликання. Петро лише розсміявся, хитаючи головою.

— Таки-так. Проміняти почуття на всякі болячки і милих черв’ячків лише ти можеш, — а ще довірливі стосунки з братом на сумнівні з учителем. Але краще хай Петро думає, що у мене симпатія до однокласника, ніж до чоловіка, який практично на десять років старший. Це ж брехня для спасіння. Я бережу нерви брата, тому що сварок з цього приводу було б дуже багато, і це ще неговорячи про можливість написання заяви в прокуратуру. Ми сім’я юристів, як-не-як. Так, правда завжди випливає, і приховувати щось від рідної людини завжди важко, адже той тягар з кожним днем росте в геометричній прогресії, та навіть, якщо Петро про все дізнається, то хоча б до цього моменту я буду щаслива, насолоджуючись близькістю Яна. Як би егоїстично це не звучало.

***

Коли я була у чотирьох стінах, то думала, що це ніколи не закінчиться. Думала, що так і буду все життя лежати з тією ногою, і нічого, що знала приблизну дату зняття гіпсу. Тепер дійсно поважаю Рапунцель і Фіону, та їм пам’ятник треба поставити за те, що витерпіли стільки в ув’язненні.

Та не буду про це. Зараз я уже на своїх двох збираюсь у школу. Господи, нарешті відвідаю Храм науки, знову побачусь з друзями і просто повернусь у соціум. Тому що мій внутрішній екстраверт бісився уже по повній — бути стільки часу удома наодинці. Це так дивно: я пропустила весь листопад, а зараз уже перші деньки зими зустрічають мене, коли нарешті покидаю стіни квартири.

Навіть є привід тортик поїсти, бо ж у Єгора сьогодні День народження. Шкода тільки снігу немає, як завжди, і через це не відчувається прихід буремної, та в той же час магічної пори року. Адже, що може бути краще, ніж виблискуючі на сонці сніжинки і морозне повітря, від якого навіть думки освіжаються. Та поки що потрібно радіти малому, тобто датою в календарі, яка говорить, що зима все-таки прийшла.

Так як сьогодні для мене свято — нарешті виходжу в люди, то і виглядати потрібно відповідно: мій вибір упав на теплий білий светрик, сіру спідницю в клітинку, і, як доповнення, взяла срібну підвісочку у формі серденька. Повертатись також треба вміти.

— Лєночко, тобі дуже пасує, доню! Тільки б ти не змерзла… — ну звісно, здоров’я — це найголовніше.

— Я буду швидко іти. Все буде добре, — посміхаюсь я, на що мати лише киває.

— Давай уже іди. Будь обережною, дуже тебе прошу, — обіймаючи мене, мовить мама. Так, тепер вона завжди буде перейматись, щоб я десь не гримнулась.

— Звісно, бувай, — поцілувавши матір у щоку, я біжу до школи. Сьогодні ми усі збираємось на півгодини раніше, аби купити торт для Єгора. Ну я не могла пропустити День народження друга. І ось уже біля супермаркету бачу знайомі лиця Варвари і Антона. Ми вирішили піти утрьох, а інші надуватимуть сімнадцять повітряних кульок.

— Лєнко-о! Ну нарешті, як же я скучила! — Варя, наче слоник, налетіла на мене, так що боюсь, тепер мені прийдеться робити рентген ребер: невідомо, свільки з них залишились цілими. Та з такою ж силою відповідаю подрузі, то ж у травмпункт поїдемо разом.