Розділ 15

Нам усім хочеться кохати. Хочеться відчувати це і не помилятись у взаємності. Нам хочеться думати, що саме зараз наступила зустріч з долею. Ми часто не помічаємо помилок коханих і закриваємо очі на недоліки, які будь-хто інший бачить першої ж миті. Та чому? Можливо, люди просто наївні і недалекі істоти, хоча на самому верху ланцюга живлення? Ні, звісно, ні. Люди просто обнадіюються, вірять у те, що їх вибір правильний. «Зараз настане та мить щастя довжиною у життя» — думає кожен, у кого поселилось почуття кохання.

Цікаво, а що чекає мене з Яном? Буде моя позитивна відповідь радістю у майбутньому, чи мене чекає череда розчарувань?

Пройшло уже більше двох тижнів після нашої розмови. У той день я все-таки пішла на ризик і дозволила собі відповісти взаємністю. Ян так само приходить до мене додому, проте зараз при зустрічі я лише сором’язливо посміхаюсь і червонію, коли він дарує легкий поцілунок у щоку. Так, можу сказати, що літаю десь у хмарах, та хіба це погано? Закохані повинні мене зрозуміти. Правда ж?

Кумедний факт, але я думала, що більше біологію, ніж було, уже не зможу полюбити, та ні. Ян показав мені, що він ще більше прищеплює мені потребу у цьому занятті, а точніше до спогадів, які безпосередньо зв’язані з чоловіком і цією дивовижною наукою.

— Ну ж бо, Єлено, розкажи мені про ароморфоз плазунів, — ми уже годину говорим про дурнуватих рептилій. Я змучилась!

— Не хочу про це, — я поклала голову на стіл, усім виглядом даючи зрозуміти, що з мене досить науки.

— Тоді дозволь поцікавитись: що хочеш?

— Просто поговорити з тобою, Яне, — говорю, все ще лежачи на руках, аби приховати рум’яні щоки. Ми хоч доволі довго так спілкуємось, однак для мене завжди ніяково переходити на особисті теми.

— Он як. Я дивлюсь ти зовсім розлінувалась, сидячи удома, — по-доброму посміхнувся Ян, та він сам винен, що давав поблажки.

— Звісно, особливо без ваших уроків та грізного погляду!

— Єленушко, я ж у тому положенні, що і виховувати тебе можу, — Ян сказав це з такою інтонацією, що сирітки виступили по тілу. Тільки не від страху, а від чогось дивного і незрозумілого.

— І як же? — не могла і погляду відвести від чоловіка, наче магніт він притягував до себе. Давно вже притягнув. Спочатку думки, потім і всю мене…

— Поки краще не знати, але тільки поки… — проникливо дивлячись у саму душу, відповів Ян, так що в горлі пересохло. Що за дивні натяки? Знову він втягує мене у цю гру…

— Звучить дуже двозначно.

— Усе в твоїй голові.

— Хіба у твоїх словах нема прихованого змісту? — з викликом відповідаю.

— А який ти там розгледіла?

— Значить, він все-таки є? — ну ж бо, я все одно, хоч раз, але переговорю тебе. Хоча б раз дай мені виграти.

— Якщо ти хочеш, щоб він був, то чому б не придумати, м? Ну що, посв’ятиш мене у свої думки? — склавши руки на грудях, відповів мені Ян. Тільки от від фантазій, що поселились у моєму мозку, серце починає стукати голосно і швидко, примушуючи червоніти. Верчу головою, аби прогнати абсурдні картинки перед очима. Потрібно заспокоїтись, треба втихомирити гормони, чи що ще там може так діяти на мене.

— Ну і розпусниця ти, Єленушко, дивись, як почервоніла, — я отереріла від фразочки Яна. Чорт, як би викрутитись?

— Сам мене розбестив! — браво! Кращої відповіді немає, правда тільки щоб підтвердити його догадки. Дивлюсь прямо в зелень очей, щоб повністю не впасти лицем в болото, і навіть не сумніваюсь, що Ян зможе влучно відповісти мені на це. Та гірше вже бути не може.

— Ну, взагалі-то, поки ще ні, — от тепер точно не може. Мої очі зараз просто покинуть нашу галактику, а не лише моє лице.

— Що?.. — тільки і витиснула з себе. Боже мій, кожна розмова, кожна репліка, наче судоку, що я повинна розгадати. Ніба загадка, яка примушує вдумуватись між рядків, та прочитати цю людину неможливо. І найгірше, я не розумію: подобається це мені, чи ні. Наше спілкування, ніби змагання, хто кого. Полеміка, аналіз, постійні «дебати», які підкріпляються проникливими поглядами, які так манять. Ян манить…

— Це ж факт, а на них тримається усе. Тобі це точно відомо.

— Чого б це?

— Ну ти у нас дочка адвокатів.

— А, ти про це.

— Я все хотів спитати… Як так, що у сім’ї юристів дочка лікарем стане?

— Певно, збій у системі, — відповідаю я, знизавши плечима, на що Ян лише посміхається. — Якщо серйозно, то сама не знаю. Я пам’ятаю, що мені це завжди подобалось. В дитинстві завжди лікувала усі іграшки і друзів в дитячому садку. Батьки думали, що я переросту це. Петро, мій брат, хотів бути археологом, надивившись телепередач про Єгипетські піраміди. Але, як бачиш.

— Добре, що батьки тебе підтримали, — гірка посмішка сягнула губ. Це зараз затишшя, але, хто знає, що буде потім?

— Знав би ти, скільки разів я плакала від того, що говорив мені тато про мою майбутню професію. Доходило до того, що насильно примусить мене вступити туди, де Петро. Мама завжди була нейтралітетом, лише кивала головою і не надто старалсь захистити мене, бо також не схвалювала цей вибір. Батько і зараз не в захваті від моєї пристрасті до медицини, та уже не настоює на іншому. Хоча і бачу, як він голосно зітхає, коли чує щось про медичний. Знаєш, я ж ніколи не хотіла бути тягарем для сім’ї, але, здається, ним стала. Батькам соромно, що я не виправдала їх очікувань, — знову я занурилась у ту атмосферу, коли мене тільки засуджували, та щось закололо в грудях. Добре, що хоч сльози вмію тримати у собі. Я крадькома поглянула на Яна, а він лише насупився, точно не очікуючи таких відвертостей, та я і сама не думала, що вивалю це все на чужу мені людину.