Розділ 13

Наше буття не буваєм стабільним. Течія життя — це чергування хороших моментів і плачевних ситуацій. І, якщо стається щось зовсім погане, Всесвіт обов’язково реабілітується — і це дуже приємно. Проте є й інша сторона. Як би нам не хотілось, та доля працює так само, тільки в протилежному ключі: після прекрасних моментів, розбавляє безхмарну рутину нова перипетія.

Та це життя. Люди б не цінували моменти счастя, не знаючи печалі. Адже все пізнається в порівнянні. Людство не говорило би, що чорний колір темний — якщо б не побачили яскравість білого.

Якби я вродилась великим математиком, то мовила б, що наше буття нагадує графік синусоїди. Ривки вверх-вниз до безкінечності. Однак, так, як я біолог, чи вже прилипла кличка — ботанік, то лише скажу, що життям керує баланс. Хорошого і поганого. І от зараз всесвіт вирішив, що пора розбавити моє «нічим непримітне існування» новими і не зовсім приємними випробуваннями.

Білі стіни і противний запах хлорки — як тривіально. Голова розколювалась від болю, а нога виглядала чудесно в гіпсі. Тишу стін травмпункту розбавляли тільки чиїсь тихі кроки, що більше нагадували біг, а голоси чимось здалеку були схожими рідні. Я посміхнулась сама до себе і не помилилалсь: як на пожежу, летіли мама з татом і ще Петро.

—БожемійЛєночко! — прокричала мама щось нероздільне та мало зрозуміле.

— Скільки раз казали тобі: дивись по сторонах, — дякую, що пожалів, тату… Хотіла відповісти я, та змовчала. У мене зараз не той настрій, аби прирікатись, та і сил немає.

— Ніби я навмисне кинулась під нього, — все ж бурмочу я. Батько хотів щось відповісти, та мама випередила його, даючи зрозуміти, що зараз не той час, щоб кричати, лише одним словом.

— Дімо! — шикнула вона на тата, але потім відразу повернулась до мене. — Ти як, сонечко? Сильно болить?

— Ну, трішки. Але я боєць — вистою, — брат лише хмикнув на мої слова, він вперше такий мовчазний.

— Давай ти свою мужність будеш дома на дивані показувати, а не велосипедистів збивати. Бідний хлопчина! Як уявлю, що мене на таран Лєна збиває: аж сироти виступають, — я розсміялась від фрази Петра, і мамі полегшало, що зі мною все гаразд.

Звісно, зараз мені нормально. А відразу після того, як у мене в’їхав велосипедист, я була сама не своя. У стані шоку, не розуміла нічого, що зі мною трапилось. Я навіть болю не відчувала, а заспокоювала добру жіночку, яка викликала швидку, говорила їй, що все в порядку. Та і той хлопець злякався не менше мене. Йому правда менше дісталось — лише подряпини і розтяг руки. Я натомість зломала ногу (не умію я падати), і тепер мене чекає веселий місяць у гіпсі. Знімуть на початку грудня.

Приїхавши додому, я відразу лягла у своїй кімнаті, не думаючи ні про що і ні про кого. Ближче до вечора нога настільки сильно боліла, що я практично ридала від безпомічності.

— Лєнусь, випий, — мама прийшла до кімнати зі склянкою, у якій була дивна рідина. Я ледве могла лежати, не те, що піднятись чи перевернутись.

— Що це? — скривилась від світла: до приходу матері я лежала в напівтемряві.

— Це обезболювальне, повинне помогти. Воно смачне, тримай, — я випила розчин, який легко віддавав лимоном, і далі впала на ліжко, не знаючи, куди дітись від дикого болю, який ломав ногу зсередини. Мама лише гірко зітхнула.

— Може, тобі чаю зробити ще?

— Так, дякую, матусю.

— Як ти, дочко? — на цей раз від батька не віяло роздратованістю чи злістю, було лише одне співчуття. Вони з мамою тепер по-черзі заходитимуть?

— Дуже болить, тату, — коли я це мовила, то маленька сльозинка скотилась по обличчю. Дивно, я практично не плачу від фізичного болю. Навіть у дитинстві не ридала. Можу лише при перегляді душевного фільму зронити сльозу. Тато присів біля мене і гладив по голові, а я посміхнулась стримуючи плач. Хм, я навіть не пам’таю, коли батько востаннє просто так сидів біля мене. Ми віддалились дуже сильно, і це боляче: знати, що твоя найрідніша людина не розуміє тебе, а відстань подвоюється кожного дня…

— Ну, що ти… Маленька моя, не плач. Все буде добре, зараз ліки допоможуть, — тато поцілував мене в лоба, як робив завжди, і я знову стримувала сльози, тільки уже від того, що мені так не вистачало спілкування з батьком. Не знаю, що зараз зі мною: адреналін, сплеск емоцій, та просто не можу стриматись.

— Татусю, я так тебе люблю… І дуже-дуже не хочу, аби ми сварились, а щоб усе було, як колись, — я гірко посміхнулась, — щоб ми сиділи і грали в карти, щоб ти співав мені пісні під гітару, а я підспівувала. Щоб ти розумів мене, тату. Розумів… — останні слова прошепотіла так тихо, що навіть сумнівалась, чи почув батько. Я тишком-нишком подивилась на тата, а на його обличчі було безліч емоцій: починаючи від збентеження і закінчуючи жалем. Велика складка утворилась на лобі, а погляд був, ніби батько зробив щось жахливе… Та я не знала, що очікувати зараз від нього. Тому просто мовчала, втупившись поглядом у такі ж блакитні очі, як і у мене…

— Я… Ти це про університет, Лєно? — вимучено мовив тато.

— І про нього також.

— Дочко, ти зрозумій, в юридичному стільки перспектив. І гроші, і уже свій твердий ґрунт під ногами. Ми з мамою, Петро. А в медицині — у нас там немає нікого… — батько знову завів відому пісню… Я тяжко зітхнула.

— Тату, скажи, навіщо мені мільйони, якщо моя робота не приноситиме мені задоволення? Якщо я буду ненавидіти те, чим займаюсь. От скажи, якби тобі запропонували бути… вчителем біології за великі кошти, ти би погодився?