Розділ 12

У кожного в житті бувають переломні моменти. Коли все те, у чому ти був на сто відсотків впевнений, ломається, а на заміну приходить розуміння, що весь час ти помилявся у своїй істині, а думки розкидані, їх не зловити. Ти прокручуєш у голові усі події і далі не можеш зрозуміти, достукатись до свідомості, що твої судження неправильні.

У такий момент потрібно зібратись з думками, глибоко вдихнути і примусити шестерні у голові крутитись в іншому напрямі — правильному. Необхідно зрозуміти і головне прийняти ту іншу картину, аби стадія заперечення не затягнулась.

У такому стані я і була в автобусі. Просто не могла усвідомити, як Єгор, з яким ми завжди були ніби створені для того, щоб дружити, якимось чином виявився закоханий у мене. Я згадувала всі моменти з Дроздом і навіть не могла зрозуміти, коли все пішло не так. Звісно, у класі шостому чи п’ятому були дитячі поуття, але на те вони і дитячі, щоб перерости їх і разом продовжувати дружній тандем.

Чомусь стало неприємно усередині. Ніби він не в почуттях зізнався, а в зраді. Бо ж після цих слів уже нічого не буде, як колись. Я не зможу ставитись до нього по-сестринськи, бо знатиму, що за тією світлою посмішкою ховається закоханість. Та і він вже не зможе прикриватись дружбою, вбачаючи у мені предмет очікувань, мрій, і що більш жахливо — знати, що почуття невзаємні.

Я знаю, що серцю не накажеш, по своєму гіркому досвіду знаю… Але я би нізащо не хотіла втрачати Єгора, хоч цього не оминути. Цей момент став переломним, переломним для нашої багатолітньої дружби, яка також була ілюзією.

На мене витріщились усі: Єгор з надією на взаємність, Варя з відчаєм і болем, що неможливо було не помітити. Інші ж дивились отетерівши, очікуючи моїх наступних дій. Я лише голосно видихнула.

— Єгоре… Я навіть не знаю, що тобі відповісти, — аби не образити, не посваритись. Та просто, щоб не спаскудити йому поїздку.

— Лєно, все нормально. Це лише гра, і я сказав правду, — однокласник намагався весело посміхнутись, але у нього це не виходило. Тому що в очах виднівся сум, тільки я нічим не можу йому допомогти. Не примушу себе закохатись у Єгора, не зможу побачити у ньому те, що хочу, а точніше кого хочу…

— Кхм… Єгоре, тепер твоя черга, — Антон хотів якось розрідити напружену обстановку. Але чомусь нікому нема діла до гри. Усім би пообговорювати це і подати нові гіпотези, як події будуть розгортатись далі. Я уже очікую плітки і перекручування фактів. Однак у цьому немає нічого нового, це школа — тут стають зіркою інтриг так швидко, як і сходять з п’єдесталу загального перемивання кісточок.

— А, так… Варю, правда чи дія? — після всього навіть не уявляю, як Варварі зараз… Боляче, напевно.

— Дія.

— Набери випадковий номер і зізнайся у коханні, — що за банальщина, Єгорчику? Може Грін ще покукарікати? Але, здається, після відвертості Єгора, усім таке завдання сподобалось, вони вже охкають і підштовхують бідну Варечку.

— А якщо жінка буде? — засоромилась подруга. Їй би побільше сміливості, і все було б по-іншому. Так, завдання дуже банальне, але від цього не менше веселе. Можливо, додай Варварі більше впевненості і трішки стервозності — тоді Єгорчик клюнув би на неї. Як би жахливо це не звучало з мого боку.

— У кохання немає меж, — по-філософськи мовила Майя під наші смішки.

— Я вас ненавиджу! — прокричала Варя з любов’ю і почала вводити рандомні цифри, вмикаючи телефон на гучномовець. — О, взяли трубку…

— Алло… — чується в трубці грубий голос, а Варвара все мовчить. Навіть моторошно на фоні загальної тиші. — Хто це?

— Це я… Любий, я повинна зізнатись, що кохаю тебе… — відповідає Грін, ледве стримуючи сміх, як і всі ми. Хлопці взагалі уже червоні, мов раки.

— Я також кохаю себе, люба, — після цього вся конспірація скотилась у Таратари, і наш голосний регіт видав нас із потрохами. Так ми і сміялись на пару з незнайомцем. Після чого він поклав слухавку, а ми далі невтомно сушили зубки.

— Уявіть собі волосатого дядька під два метри, який говорить це нам, — жартує Тоха, чим викликає другу хвилю реготу. І навіть сплячі однокласники прокинулись від нашого громоподібного іржання.

— Ще з тату вовка на плечі! — доповнює Лев.

— Ще обов’язково з косухою і на байку!

Ми далі і далі розвивали цю тему, вигадуючи безліч епітетів і доповнень до таємничого незнайомця. Жартували і сміялись так, що боліли животи, зводило вилиці. Усі давно забули про нас з Єгором, і я нарешті відчула, що у нас дійсно почалась поїздка.

Львів, готуйся!

***

Культурна столиця України зустріла нас сонячним світлом і душевною атмосферою. Добравшись до самого цертру Львова, ми ахнули від краси і величності міста. Різнокольорові старовинні будиночки, від яких віяло багаторічною історією, маленькі вулички і провулки, наповнені шаленою кількістю затишних кафе, з яких доносились пряні аромати смаколиків, додавали відчуття, ніби ми в душевному фільмі про кохання, а ще більше заворожували вуличні музиканти, які в невтомному темпі грали усім відомі пісні. У кожному новому провулку скрипку змінювала гітара, а одна мелодія іншу.

Це емоції, які неможливо передати. Я відчувала спокій змішаний з почуттям дивної ейфорії від побаченого. Здавалось би, як прості кам’яні споруди можуть викликати такі відчуття і тепло в грудях, але так і повинно бути. Прості речі мають віддаватись танцем серця, посмішкою та іскорками в очах. Счастя складається з невигадливих речей, приємних дрібничок і загалом дрібничок.