Розділ 11

В очікуванні минає все наше життя. Починаючи від очікування зеленого світла світлофора, аж до справджування заповітної мрії. Чекати — це просто аксіома, яку неможливо змінити. Константа, яка вимірюється кількістю прожитих днів. І, здавалось би, година — це завжди шістдесят хвини, хвилина — завжди шістдесят секунд. Але тим не менше, в очікуванні чогось час, як на зло, іде повільніше, примушуючи томитися в цьому почутті.

Однак очікування бувають різними. Дожидатись хорошої події завжди приємно. Хай це твій День народження, Новий рік, чи просто неділя, аби піти в парк з друзями. Тоді чекати, більше від передчуття позитивних емоцій хочеться, але все одно, чим ближче той момент, тим нетерпіливішою стає людина.

Багато людей стараються відволіктись, аби перехитрити час, примусити себе думати, що так він пройде швидше. Але обман — це завжди ілюзія. І як би вони не намагались, так коли ти дійсно щось чекаєш, то дуже важко примусити себе заспокоїтись і припинити думати про це кожен прожитий момент.

Звісно, тут я гіперболізую і це стосується лише великих і точно значущих моментів, коли від кінцевого результату залежить «все», а багато чого стоїть на карті. Адже, ніхто не буде сходити з розуму від очікування бургеру в фудкорті.

Хоча це спірне питання.

А жовтень вже був у розпалі: листя плавно змінювало колір із золотого на бордовий та помаранчевий, шкірянку все частіше заміняло пальто. Сонце менше і менше радувало людей, проте дощ не вщухав, не жаліючи людей, які би подовше хотіли відчувати хоч і не теплу, але, тим не менше, сонячну благодать, яка приносила радість. Так що, парасолі та чобітки стали невід’ємною частиною образу будь-якої людини у нашому місті.

А на носі осінні канікули, тож усі думки вже давно заполонила поїздка до Львова, а решта шкільних справ відійшла на другий план.

— Ми з Тохою записали жахи на флешку. Тому, дівчатка, після вечері відразу збираємось, — чим ще займатись на хімії, як не обговорювати деталі. Єгор, як завжди, головний, збирає всіх, думає та найперший з нас шукає пригоди на одне місце.

— Той, що з паралелі? А він з нами? — Майя все ніяк не звикне, що Антон вже став невід’ємною частинкою нашого класу. Єгор і Тоха дружать, певно, ще з пеленок. А я навіть не пам’ятаю моменту, коли вони не спілкувались. Навіть Ната, наша класна керівничка, сприймає його, як свого.

— Так, з Акішином. Майє, ти ніби з Місяця, — усміхається Єгор.

— Ну тебе, Дрозд.

— А що таке, Ковальчук? — хлопець точно знущався з бідної дівчини. При цьому мило посміхався, чим примушував її ще більше злитись. Господи, та ясно, що він жартує.

— Так, потім посваритесь. Єгоре, ти краще скажи, у чий ми номер підемо? — я вставляю свої п’ять копійок.

— До речі, так, — Варя прокинулась. І нарешті перестала злитись, що Єгорчик посміхався до Майї. Певно, думала, що я не помічу, та я подругу краще себе знаю.

— Та до нас, напевно. У нас чотирьохмісний, — додає Лев.

— У вас, це у кого? — питаю. Мені потрібна конкретика.

— Я, Тоха, Лев і Ковальов. Потім ще решта підтянеться, — ось за це я і люблю Єгора, що він все по поличках розкладе. Вдячно киваю другу.

— А ми хіба помістимось? — Майя точно з Місяця. Ми п’тяннадцятеро на одному ліжку вміщались. Так що, усе буде чудово.

— Ну так, правда? — Дрозд переводить погляд на мене. Звісно, я ж завжди організовую дівчат, а він — хлопців. Роки ідуть, а нічого не змінюється. Так було завжди. Ми з Єгором одного разу всіх згуртували, а тепер приходиться притримуватись ролей. Я навіть ніколи не помічала, що ми з ним є таким тандемом, не тільки у нашій улюбленій грі — волейболі, а загалом у класі. Огранізувати похід в кіно — ми. Зібратись літом на шашлики — теж ми.

Проте цього б не було, якби не наш дружній клас. Дивлячись на паралель навіть: вони практично ніколи не ходять нікуди разом, хіба групками, які один одного недолюблюють. Нам Антон розповідав, тому ми в курсі. Та мені здається, що наш клас завжди був таким. Ми любили провдити разом час, гуляти і веселитись. Навіть ділення на компанії, як такого було. Ми завжди гуртом. Можливо, тому що клас маленький — всього дев’ятнадцятеро залишилось після дев’ятого. Але ж так було не завжди. Нас і тридцять було. Просто люди хороші зібрались. І я дуже рада, що так.

Не знаю, що це за потік думок. Можливо, погода так впливає — роздумувати. Можливо, просто усвідомлення, що скоро кінець, примушує аналізувати прожиті моменти.

— Лєно, я нікого не забула? — Варя з питанням дивиться на мене. Дідько, я настільки поринула в думки, що не слухала однокласників. Гаразд, будем викручуватись, як зможемо.

— Ну, дивись: я, ти, Майя, Ліля і Марічка, ще їдуть, здається.

— Ну тоді гаразд. Виходить дванадцять.

— На ліжку всмістимось, — весело посміхається Лев. Так, я пам’ятаю ту поїздку в Одесу, ми тоді пів ночі дуріли.

— Єгоре, я бронюю твої ноги. На них дуже зручно лежати, — сміюсь я. В Одесі ми також дивились, правда, мультики. Це дуже довга історія, чому десятикласники переглядали «Вінні Пуха». І для того, аби вміститись усім — потрібно було щось вигадувати. Ех, були часи…

— Звісно! — однокласники ще там щось обговорювали. Я ж вирішила скласти речі, бо за п’ять хвилин перерва. При тому раз сотий заглядую на сторінку результатів. Уже сьогодні мають бути опубліковані точні дані олімпіади.