Розділ 10

Завжди перед доленосною подією чи важливою датою ми відчуваєм таке, як страх. Страх перед неудачею, людиною, від якої залежить успіх. Страх впасти лицем в грязюку, бути посміховиськом. Ще багато можна наводити прикладів, але від того сенс сказанного не зміниться. І ось все це вилазить через невпевненість у собі, комплекси і навіть дитячі травми. Навіть, якщо підсвідомо ми знаємо, що все вийде — це почуття переживання не покидає.

Ну принаймі так бачу я з висоти своїх переконань (так, я поцупила цю мудру фразу у Яна)

Та я не про це зараз.

Так от, повернемось до подій суботи і олімпіади.

Як тільки я зайшла в кабінет, то на мене витріщились приблизно п’тянадцять зацікавлених лиць, бо ж через настанови Яна я трішки не встигла за ними, але тим не менше, знайшла потрібний кабінет. Я привіталась з наглядачем — тією самою Тамарою Іванівною, і нарешті всілась за парту. Та, як на зло, залишалась лише перша біля дверей. Ну, не біля вчительки — і на тім спасибі.

— Так, діти. Зараз я вам принесу примірники завдань. Ви побачите, що вони нові, і тільки зараз ми їх розпакуємо, — так кожного року. Викликають добровольця, він іде за наглядачем, приносить ті аркуші, відкриває. Нічого цікавого.

Я ніколи не хотіла іти по завдання, тому що і так сиджу вся на нервах, а ще відволікатись.

Мені воно треба?

Я люблю посидіти, заспокоїтись, навіть просто зібратись з думками. Дійти до того стану, коли я просто настроєна думати про тести і ні про що інше. Направити свій мозок до кондиції, коли всі почуття і переживання відходять на інший план: є лише я і аркуш із завданнями перед носом.

Так і зараз: якийсь хлопець радісно почимчикував з Тамарою Іванівною, я ж спостерігала за стрілкою настінного годинника і теребила ручку у руках, стараючись притупити це противне відчуття страху.

— Отже, початок о десятій годині тринадцять хвилин. Кожні півгодини я буду писати на дошці час. З Богом, дітки! — я пропустила той момент, коли повернулась жінка, лише, коли мені дали завдання, то повернулась з думок.

Ну, що, понеслась…

***

Через півтори години я, нервова і взбаламучена, попрямувала додому. Вадима і Дашу так і не побачила, Яна відповідно також. Але це і накраще. Я би не змогла нормально відповідати на питання і розмовляти з ним, бо ще не відійшла від олімпіади, а весь потік нервів, який забувся при написанні, тепер повернувся і окунув. У себе з головою.

Я відчувала себе настільки вимученою, що навіть вижатий лимон здавався б свіжим на моєму фоні.

— Що там, Лєночко, як написала? — мама широко посміхнулась, помішуючи щось в каструлі.

— Без поняття. Я навіть своїх відповідей не пам’ятаю. Якщо не останнє місце, то вже добре, — і так завжди. Мій мозок блокує спогади про всі ці тести і олімпіаду у тому числі. Чесно кажучи, я взагалі не впевнена, що посіла високе місце в рейтингу. Не знаю, інтуіція це, передчуття чи моя невпевненість у собі розігралась, але тим не менше, думаю, що не бачити мені першого місця.

— Матусю, а як ти думаєш, яке я місце займу?

— Перше, звісно.

— Ну, це ж смішно. Я серйозно, — так, мама у мене оптиміст.

— Я на повному серйозі. Ти розумна — це по-перше. А по-друге, так гарувати, як ти, сонечко, ніхто не гарував, тому я впевнена, що ти візьмеш заслужене місце на п’єдесталі.

— Хотілось би вірити.

Я би хотіла спитати ще батька, і взагалі поділитись, як воно все пройшло, але для нього хоч одне слово про біологію чи щось у цьому напрямі діє, як червона шмата на бика. І це дуже образливо. Адже, навіть якщо я чудом посяду перше місце, то сумніваюсь, що тато порадіє, а мені інколи так би хотілось від нього похвалу.

Але не будем про сумне. І, до речі, де він?

— А де тато? Сьогодні ж субота.

— Терміново викликали на роботу, щось там з паперами вирішувати. Він скоро вже повинен повернутись.

— Зрозуміло, — я лише кивнула мамі, говорячи вимученим тоном, який суповоджувався актом кисневого голодування. Щось мене конкретно зморило. Може, прилягти на годинку?

— Мамо, а можна я піду посплю?

— Звісно, сонечко. Зараз же вихідні, то для чого питаєш, — по-доброму посміхнулась матір, і я попрямувала у свою кімнату.

Але, видно, потрапити в царство сну мені не судилось. Телефон почав розриватись, як тільки я почала дрімати. Але чомусь серце сподівається, що це Ян. Дурненьке…

Вхідний дзвінок: Варвара

Що і треба було довести: дзвонив не Ян. А я згадала, що обіцяла подрузі сповістити, коли звільнюсь.

— Привіт, Лєнко! Ну, що там? Я можу говорити, що подруга найбільшого ботаніка району? — я без злості закотила очі, і нічого, що Варя цього не помітить.

— Якщо ти про мою вагу, то це образливо, — сміюсь.

— Ой, годі до слів чіплятись. Краще розповідай, як там твоя олімпіада?

— Якщо не останнє місце, то можеш привітати потім, — я хихикнула. Мені здається, що з року в рік ця фраза незмінна.

— Перше, подруго, ти повинна посісти лише перше, — ну-у… — І в мене питання: вийдеш гуляти? — сподіваюсь, Варвара не образиться, що я оберу сон, а не її.