Розділ 9

Незнання це, напевне, одне з найгірших відчуттів на землі. Коли ти в очікуванні чогось, можливо, грандіозно-неперевершеного чи навпаки найгіршого в жітті, ти гризеш себе зсередини, тому що вигадуєш мільйон розв’язків.

Так і я зараз. Звісно, в даний момент рівень нервів і переживань не може зрівнятись з дякими ситуаціями, але, тим не менше, я не знаю, що можна очікувати від Яна, бо ця людина непередбачувана.

— Яне Володимировичу, так-так, я пам’ятаю. Нехай Лєна відповість, а потім може йти. Це п’ять хвилин, не більше, — усім усе зрозуміло, а мене ніхто не хоче просвітити? Гаразд, я змирилась, що надто велика честь мені розповісти про його плани, але нехай хоча б піде, і я відповім нормально, не червоніючи і не ніяковіючи.

— Гаразд, я почекаю… тут, — або він прочитав мої думки і знущається, або… я навіть не знаю.

— Макарченко, давай, — глибоко вдихаю, аби нарешті продовжити свою розповідь. Чомусь мене це дуже бентежить. Але, чорт забирай, це моя думка, то чому я маю її соромитись? Прочистивши горло, нарешті відповідаю.

— Кхм, як я і сказала раніше, моя думка комусь покажеться дуже наївною, але я вважаю, что світом керує любов, — я трішки запнулась, але, зібравшись духом, продовжила: — у всіх її проявах. Це не тільки романтичні стосунки між чоловіком та жінкою, — в цей момент я подивилась на Яна, та швидко відвела погляд, — але і братська, дружня любов. Адже люди дуже часто ідуть на багато чого, часто навіть роблять божевільні вчинки, аби зробити приємне чи потрібне для дорогих їм людей. Коли я говорю про любов, то говорю і про її відсутність, бо ж ті, які в дитинстві були обділені увагою і опікою, стають часто не надто хорошими людьми, а все це іде від нестачі того світлого почуття. Ну якось так… — спочатку моя розповідь була невпевненою, але з кожною новою фразою я все більше здобувала почуття впевненості і переконливості у своїх же словах.

А ще я дивилась на Яна практично весь час, і він невідривно спостерігав за мною, пропалюючи поглядом, і, здається, місцями навіть кивав, підбадьорюючи, а в очах виднілась тінь поваги. Так, саме її. Навіть зараз, в глибокому мовчанні класу, коли всі погляди напрямлені на мене, я не можу відірватись від зелені його очей, не можу відвернутись, зробити вигляд, ніби Ян лише вчитель для мене, адже це не так… далеко не так.

— Ну що, діти, як ви вважаєте, — вчителька зробила паузу, — наговорила Макарченко на дванадцять? — я перервала наші дивоглядки з Яном.

— Так!

— От і я так думаю. Яне Володимировичу, можете забирати собі Лєну, — вона посміхнулась, а я знову відчула сирітки на шкірі. Для мене слова Наталі Вікторівни мали зовсім інший підтекст, ніж просто олімпіада.

— Цікава думка, Єлено, — мовив Ян, коли ми вже були у коридорі.

— Вважаєте її дурною?

— Анітрохи. Це добре, що ти ставиш моральне вище матеріального. Я би розчарувався у тобі, якби ти сказала «гроші», до прикладу.

— Ви хочете поговорити зі мною про сенс життя? — більшою мірою, цього хочу я. Просто хочу побесідувати з Яном не про біологію, не в ролі вчителя і учениці, а так, як тоді в автомобілі, де ми перейшли межі, стерли їх на декілька хвилин.

— А ти вважаєш, що він є? Сенс, — чоловік пропустив мене в кабінет і, вмостившись за парту, буравив поглядом.

— А хіба ні?

— Як на мете, то сенсу, як такого, немає.

— Але ж для когось він у сім’ї, навіть тих самих грошах чи кар’єрі. Як тоді його немає? — я дійсно не розуміла Яна. Чи він настільки розчарувався в житті, що не бачить виходу, чи просто не хоче його бачити. Я лише так це можу пояснити.

— В тому і діло, що для всіх він різний. Це не щось одне, що має свій розмір в СІ. Як струм в Амперах. Це з роду щастя: люди не можуть назвати одну річ, яка означає це «щастя». Так і з сенсом. Одна людина вважатиме якусь річ сенсом всього життя, а для іншого це буде нісенітницею.

— Тобто ви все-таки кажете, що він є?

— Сенс є, як у тому, в чому людина хоче його бачити, так і нема у тому, в чому інший не бачить зовсім.

— Яне Володимировичу, я вас не розумію. Так він є чи немає?

— Навіщо ти мене питаєш? Ти повинна сама вирішити, що є, що — ні. Я лише сказав свої думки, — як же з ним складно. Ян ніби хоче мене переконати, але в той же час, коли я напряму питаю, то скидує відповідальність і відрікається від своїх слів.

— Чому ви завжди так робите?! — буквально викрикую я. У мене мозок зараз вскипить від його «є», «нема», «думай сама». Уже в печінках сидить!

— Вибач? — Ян повністю спокійний, навіть якось насмішливо спокійний.

— Ви спочатку люто доводите свою точку зору, а коли я прямо хочу уточнити, то ухиляєтеся від відповіді. Навіщо? Знущаєтесь?

— Дурненька ти, Єленушко, — він посміхнувся, але по-доброму, а не хитро усміхаючись, як завжди. Нічого не розумію.

— Дякую, — все одно бурмочу я.

— Будь ласка, — я закотила очі. — Так от, я не договорив. Я не ухиляюсь, лише не хочу нав’язувати свою думку, а прагну, аби ти сама дойшла до якогось заключення з висоти своїх переконань, але і зовсім іншої сторони. Якщо я прямо скажу, що ось так воно і так, то ти думатимеш ідентично.

— Не правда.