Розділ 8

«Самотність — це почуття, яке проживав кожен. То в’язке, пекуче відчуття в грудях. Коли не хочеться навіть постаратись відчути себе по-іншому. Ти просто сидиш в кімнаті, частіше всього з вимкненим світлом, і добиваєш себе сумною музикою та спогадами. Коли хочеться ще більше затягувати себе в те дивне почуття меланхолії і самобичування. І нікому витягнути… Тому і закопуєш все глибше, а в душі все більш боляче.

Але ти не завжди почуваєш себе самотнім лише, коли поряд ні душі. Ні, і це ще гірше.

Гірше, коли в натовпі народу, навіть близьких, ти ніби зайвий, все більше віддаляєшся, а розуміння цього боляче вдаряє у саме серце. А ще ти нічого не можеш зробити… Чи не бачиш виходу. Адже по-різному буває.

Ми можемо часто думати, що самотні, але насправді є дуже багато людей, які люблять нас, і які ніколи б не хотіли, аби ми намарно відчували таке.

Батьки, брати, сестри, друзі… Цей список можна розтягнути і далі. Однак, частіше всього, ми самі хочемо відчувати це: не хочемо приймати увагу близьких, а коли вони йдуть, то відчуваєм спустошення. Це такий маленький мазохіст, який живе у кожному з нам. Лишень потрібно навчитись стримувати його. Аби не помилятись у своїй самотності.

Ніхто з нас не самотній і не забутий, просто треба оглянутись навкруги».

Ні, я не оголюю душу своєму щоденнику (у мене його навіть немає), не пишу книгу і не знаходжусь у такому настрої. Це лише завдання зі школи — твір на тему «Самотність». Я лише описала те, як інколи себе почуваю, тому що у всіх бувають заскоки, і я не виняток. Та не стала завуальовувати почуття, які не раз трапляються у житті. Не стала робити, як хоче шкільна цензура, бо змучилась писати так, як я не думаю, тільки тому що це потрібно системі.

А в житті нічого не змінилось. Понеділок змінила неділя, потім знову по колу, а вересень плавно перейшов у жовтень. Після того випадку я більше не переписувалась з Яном, а наступного дня він добряче так помучив мене на біології, та я отримала свою заповітну «дванадцятку» і навіть побачила повагу в очах вчителя.

Я знала, що Ян захоче мене завалити, і йому це місцями вдавалось, але згодом чоловік просто припинив, перервав нашу словесну баталію і відпустив.

Чому? Не маю поняття, але все одно не буду мати спокою, поки не зрозумію причину.

Як я могла забути… За декілька спільних занять я доволі добре здружилась з Дашею, ми навіть ходили гуляти. Насправді вона дуже весела дівчина, з якою у мене безліч спільних тем для розмови. Правда, Варвара зовсім іншої думки про мою новоспечену подружку.

— Варю, то що, підемо гуляти з Дашею? — я лежала на ліжку, бовтаючи ногами, і знову вмовляла дівчину зібратись усім разом.

— Якщо хочеш, то можеш покликати, — таким тоном, дорогенька, навіть на похоронах не говорять. Драматично видихаю. Ну чому вони не могли подружитись, а лише кидають косі погляди один на одного?

— Я тебе зрозуміла.

— Я ж нічого не сказала, що ти зразу зітхаєш…

— Варю… Якщо ти хочеш зараз лише удвох, то добре. Я Даші ще нічого не говорила, — як же я не люблю бути між двох вогнів. Але ж не можу насильно приволокти обох.

— Минулого разу ми гуляли разом із нею…

— Гаразд. Підемо удвох, — як би добре я не спілкувалась з Дашею, а Варя все одно моя найкраща подружка, тому завжди буду обирати її. А із Левченко піду завтра.

А центр міста, як завжди, кишить людьми: хтось спішить по справах, хтось з відкритим ротом спостерігає місцеву архітектуру, а хтось навіть не помічає її краси, при цьому невпинно дивиться на предмет своїх душевних переживань. А ми з подругою, як завжди, їмо. Цього разу смачненькі круасани.

— Лєно, слухай, мені таке сьогодні приснилось… — та Варя не встигає розповісти, так як її перебиває рингтон мого телефону.

Вхідний дзвінок: Дар’я

Не знаю чому, але я захотіла саме так записати Левченко… Так, як її називає Ян.

— Вибач, це Даша, — моя фраза супроводжувалась зітханням і закочуванням очей, що я старалась випустити із виду.

— Привітики! Можеш говорити? — чується веселий голос у трубці.

— Алло. Так, привіт, — відповідаю я. І що я повинна робити? А якщо вона покличе мене гуляти?

— Не хочеш завтра пройтись кудись? Неділя все-таки, — полегшенно видихаю. Слава Богу, не прийдеться нічого вигадувати, чи дивитись на два кислі обличчя.

— Звісно, з радістю. Мені здається: ти вперше подзвонила завчасно, — а не «я буду через п’ятнадцять хвилин біля тебе. Збирайся!»

— Ну знаєш, інколи втомлює чекати тебе по сорок хвилин біля під’їзду, — сміється Даша мені в трубку, і я підтримую її в цьому. До слова, ми тільки зараз зрозуміли, що живемо через будинок, а мій балкон виходить на вікна її кухні, тільки на кут. Правда, Дар’я на сьомому поверсі, а я на дев’ятому.

— Сама винна! — крізь сміх слова стають нерозбірливими. А з кожною фразою лице Варі стає все більш похмурим. Пора прощатись з Левченко, що я і роблю.

— Добре, Дашо, мені вже потрібно іти. Вечером спишемось… — після невеликої заминки говорю я.

— Угу, бувай! — весело сказала дівчина і відключилась.