Розділ 7

Завжди у всіх фільмах чи книгах головні герої вміло та дотепно відповідали на репліки інших, могли викрутитись чи навіть красномовно мовчати так, що затихали всі навкруги.

Але в тому і справа, що це наслідок продуманого сюжету: усі якості гіперболізують і роблять із героїв машин з нескінченною порцією сарказму. Точно, як я могла забути: ще драматична фонова музика.

У реальному житті ти не завжди можеш уміло відповісти на фрази опонента, а інколи полеміка — це взагалі не найсильніша твоя сторона.

Що тоді робити? Ти ж не можеш просто сказати режисеру, що забув свою репліку, не вивчив чи просто не знаєш, як імпровізувати в даній ситуації.

Чи можеш?

Ян все так само усміхався і з викликом дивився на мене. В автомобілі було так мало місця, а його погляд і до того зменшував той шматок особистого простору, який у мене був.

Я взагалі не дуже комфортно себе почувала, не тільки від того, що поряд Ян, а ще від дурнуватого кондиціонеру, який зараз продує мені все аж до самих кісточок. Бр-р, як холодно. Та мовчу, тому що не знаю, що сказати!

— І чому ж ти замовчала, Єленушко? Відповідай вже щось, мені цікаво, як ти викрутишся, — Ян першим подав голос, але легше від того не стало.

— Яне Володимировичу, можна ми зробимо вигляд, ніби тут супер-пупер фраза, якою я змогла, як ви сказали, викрутитись? Як у фільмі, — я прочистила горло і нарешті змогла видавити хоч щось, але краще б я з ганьбою змовчала. Хоча вона після моєї фрази тільки подвоїлась. Мужчина тихо засміявся своїм хриплим голосом на мою репліку. Треба буде записати цей сміх на диктофон: буду слухати, як колискову, від якої не зможу заснути… Не туди мене понесло.

— Здається, наш режисер не дуже-то і продумує твої фрази.

— Угу, навіть музичку не добавляє на фон, аби покращити хоч щось.

— Повір, не допомогло би, — мужчина лише усміхнувся, переводячи погляд на дорогу. Ну от він не міг змовчати? Навіщо постійно насміхатись?

— Ви завжди говорите, що думаєте?

— Ну це краще, ніж говорити так, як я не вважаю. Лестощі не моя сильна сторона, —  це помітно.

— А чому би не змовчати? Інколи людям не потрібна ваша думка. Вона може образити, навіть принизити. Ви можете думати, що тут нічого поганого, а хтось почне сумніватись у своїх силах і всяке таке, — взагалі, я не знаю, навіщо це все говорю. Йому ж може бути нецікава моя думка, як я вже сказала раніше.

— Певною мірою, ти права. Але хіба людина, яка на сто відсотків впевнена у собі, буде опускати руки від будь-якої фрази? Тоді вона з самого початку не впевнена.

— Якщо від чужого, то, мабуть, ні. Однак, якщо це сказано важливою персоною, то це може і привести до втрати мотивації, якщо це стосується певної праці чи діла. Мені, наприклад, важлива думка батьків чи просто дорогих людей, — Ян замовк на декілька секунд, обдумуючи мої слова, чи то, що потрібно відповісти.

Чесно, не знаю чому, але мені дуже сподобалось так просто бесідувати. Можливо, тому що він старший, досвідченіший, а можливо, просто цікавий співрозмовник. Тим більше, з друзями мого віку неможливо так глибоко обговорити ці теми. Не тому що вони якісь поверхневі, ні, просто досвіду не вистачає.

— Хм… Тоді людина не робить щось для себе, не для власного задоволення, а для похвали, і дивиться на все лише через призму визнання інших. Якщо би вона дійсно горіла певним ділом, то їй була би не так важлива думка інших, як свої відчуття, що діло і справді варте того, — нарешті відповів Ян. Напевно, він просто чекав, поки я вийду з роздумів, бо ж я заклякла, дивлячись в одну точку.

Кумедно, але я знову з ним не згідна.

— Хіба це не робить людину гордовитою і егоїстичною? Якій на все начхати?

— Усьому потрібна межа і егоїстичності теж, бо всі люди такі. А критика чи похвала, дуже часто може лише мотивувати робити щось краще, але ніяк не опускати руки. Я про це, Єлено, — мужчина перевів погляд на мене, переможно посміхаючись кутиками губ. Не знаю як, але Ян зрозумів, що я нарешті погодилась з ним.

От зараз я не відчувала себе ученицею, а його вчителем. Ми скоріше були просто співрозмовниками, знайомими, які дискутували. І зізнаюсь: мені сподобалось.

Сподобалось відчувати себе на рівних, просто розмовляти і навіть не ніяковіти. Інколи постійні насмішки замучують, а зараз було добре. На ті декілька хвилин ми були просто Яном і Лєною, а не Яном Володимировичем і Єленою Макарченко.

Можливо, тепер він припинить постійно жартувати з мене?

— Єленушко, якщо ти вже надивилась, можеш, будь ласка, сказати свій номер телефону, — гаразд, мій «улюблений» насмішливий тон повернувся, а з ним і сором.

Я тільки зараз зрозуміла, що весь цей монолог в голові супроводжувався розглядуванням Яна. Його надто довгих, але від того не менш гарних вій, томного погляду зелених очей, зверху виражених темних брів, рівного носа. А ще у нього трішки хвилясте волосся, що я помітила лише сьогодні.

І, дідько, я не перестала його роздивлятись! Різко переводжу погляд на свій рюкзак, ніби мені дуже цікавий сірий однотонний колір. Що він там просив?

— Усього вже розгледіла? Молодець! Номер скажеш? — чорт, досить посміхатись. Так би і стукнула! І взагалі, навіщо Яну мій номер? Може, він також?.. Гаразд, я навіть озвучувати це безглуздя не буду.